розділ 2

    Денис помовчав. Даринка з Ярославом очікуючи дивилися на нього

   – Тобто?– уточнив Слава.

  – Тобто так. Що таке людина взагалі? Фізик скаже що це один відсоток матерії і дев’яносто дев’ять відсотків електромагнітних зв’язків. Хімік скаже, що це вісімдесят п’ять відсотків води і п’ятнадцять інших речовин. Психолог скаже, що людина – це особистість.  Соціолог, що це одиниця суспільства. Але що ж все таки робить нас людьми? Думаю, що в  першу чергу свідомість, думки, інтелект. Також людина – це продукт суспільства, виховання, традицій, мови і так далі. Так от, Тарас повністю зруйнував свою систему світосприйняття і вибудував нову, свою власну. Він міг міняти її, як сам того захоче. Викручував свідомість, як мотузку. Для нього не існувало правил, принципів, стереотипів, стандартів і іншого. Слова для нього нічого не означали, просто інструмент для комунікації. У своїй свідомості він вже перестав бути людиною. І йому на той час, було всього лише сімнадцять років. Ким він став? Не знаю. Я не візьмуся вказувати якесь визначення, бо такого просто не існує. Але я добре знаю, що в його власній системі світоустрою було непорушне правило – не заважати жити іншим і не давати заважати собі. Тож я допускав, але не вірив, що він міг здійснити вбивство і тому вирішив провести своє власне розслідування. Принаймні, встановити причини його вчинків.

   Отже, ще раз, більш досконало вивчив його особову справу: де він жив, де трапився злочин, за яких обставин. Намагався зв’язатися з його батьками, проте ті на контакт не пішли, розмовляти відмовились. І, до речі, до Тараса вони не приїздили ніколи. З містечка, де вони проживали і де трапилось вбивство, вони виїхали. Тоді я вирішив поїхати в Туманичі, місто де вони жили, і поспілкуватися в школі з вчителями, шкільним психологом, однокласниками… Звинуваченим Тарас був у вбивстві двох своїх однокласників і ще одного хлопця, на рік дорослішого.

     Їхати туди було три години автобусом. Зібрався, відпросився у начальства – вирушив. Містечко, маю вам сказати, іще те. П'ятнадцять  тисяч душ населення. При союзі там була «поштова скринька», закритий науково-дослідницький інститут. Зараз інститут також працює, але вже як звичайний, містечко більше живе за рахунок аграріїв, навколо річок гарна плодоносна земля, і підприємства навколо повиростали, як гриби після дощу. З трьох боків містечко омивається річкою і чи із-за цього, чи по якій другій примсі природи, щороку з середини квітня і майже до кінця травня там стоїть туман. І саме в цей місяць з людьми відбуваються там дивні зміни – всі бродять в тумані, як сомнамбули. Всі злі, дратівливі, замкнені в собі… Саме в такий період я туди й потрапив, на початку травня. Ще тільки автобусом заїхали в полосу туману, враження було, наче в якийсь химерний паралельний світ потрапив. Уявіть собі, туман непроглядний, людей на вулицях майже немає, а ті що є, наче ляльки із фарфору. Більше всього мене вразила школа. Після невдалої спроби провести бесіду з директором, я опинився в коридорі під час початку перерви. Зазвичай в школі очікуєш, що після дзвінка в коридори вивалює галаслива юрба дітей, а тут… Всі виповзали з класів, як сонні мухи і відразу розступалися до вікон і стінок. Діти…Молодших класів, середніх… Уявляєте?  Тільки один хлопчина налетів на мене на сходах і той відразу притулився до стінки і закляк, як неживий.

   А директор зі мною розмовляти відмовився. Було багато ниття про те, скільки перевірок відвідало школу після факту вчинення злочину, як йому важко було втримати навчальний процес, як це все повпливало на авторитет школи (читайте в контексті - на його репутацію) і ніякого бажання розбиратися в ситуації. Врешті мовив: «Якщо є офіційний дозвіл – проводьте допит. Якщо ні – до побачення», з чим і виставив мене за двері. Коли я виходив зі шкільного двору то обернувся і глянув на вікна. Дорослі й діти стояли біля вікон і дивилися на мене через туман мутними очима. Як у фільмах жахів, моторошно, справді.

   Коли я проходив по коридорам школи то запам’ятав номер телефону шкільного психолога на дошці оголошень. Думав знайду з нею якусь спільну мову, все ж таки колеги, але ні. Вона відразу повідомила, що директор їм усім заборонив зі мною спілкуватися і більше на мої дзвінки не відповідала. Отже із Туманичів я поїхав ні з чим, клянучись собі, що більше ні за що в житті туди не поїду ні за яких обставин. Але довелося побувати там іще раз, але вже набагато пізніше…

   Як виявилося потім, все ж таки я виїздив не даремно. Вже від’їхавши від містечка години на дві, я вийшов на зупинці випити кави (над головою було сонце, о-о, яке це було щастя після того клятого туману). Розраховуючись за каву, я витягнув з кишені жменю мілких грошей (ніколи не любив гаманців) і виявив серед них папірець, на якому було написано кульковою ручкою: «За Тараса» і номер телефону. Звідки він взявся? В мене є тільки одне припущення – хлопчина, з яким я зіштовхнувся на сходах. Тільки він міг вкинути того папірця мені до кишені, бо більш близького контакту в мене там ні з ким не було.

    Звичайно, я відразу ж зателефонував по вказаному номеру. Спочатку абонент відбився. Я написав смс : «за Тараса» і той передзвонив майже миттєво. Відбулася в нас така розмова, пам’ятаю її слово в слово:

  – Алло, - це я відповів на дзвінок.

 –  Навіщо ви розпитували про Тараса ? – отак зразу, в лоба, без «алло», «здрасьте» і «привіт».

 – Мене звати Денис Вікторович, а вас?

 – Не важливо. Навіщо ви про нього розпитували?

 – Ну, я хотів би йому допомогти.

 – Чим допомогти?