розділ 1

СОЦІОПАТ.

        Взагалі Денис не дуже полюбляв компанії і застілля, але Ярославу відмовити він не міг ніяк, навіть не зважаючи на те, що запрошення на новосілля припало саме на той єдиний день в році, коли Денис взагалі не хотів би нікого бачити. Та робити нічого. П’ять років на війні пліч о пліч. Тисячі годин спільних розмов, із яких Денис знав, наскільки це важливо для Ярослава – мати власний дім. Він так про нього мріяв, сотні разів в деталях описував, як він його будуватиме і яким він буде. Нарешті, його мрія збулася. І от Денис стояв на порозі новенького будинку з букетом квітів для Даринки в одній руці і пляшкою ірландського віскі для Ярослава в іншій. А коли господарі вийшли його зустрічати, він майже взагалі перестав жалкувати, що приїхав – стільки відвертої радості від зустрічі було в їхніх очах. Ярослав ледь не роздавив його в обіймах. Даринка ніжно взяла за руку і поцілувала  в щоку. Денис щось почав бурмотіти про привітання з приводу, на що Ярослав відмахнувся рукою:

        - Давай за стіл, потім потеревенимо.

Інші гості вже були за святковим столом – три незнайомих Денису сімейних пари.  Слава відрекомендував Дениса, як свого брата. Одна вертлява дамочка на ім’я Неля, яка дратувала схоже усіх присутніх і особливо свого чоловіка, нахилилася до Дарини і напівпошепки, але так що почули всі присутні, запитала: « Хіба в Славика є брат?».  Даринка почервоніла і ніяково глянула на Дениса.

         – Є, – обрубав Ярослав, поклавши руку на плече Денису. – Після війни от з’явився. І вам усім побажав би мати таких братів.

         Денис в’яло посміхнувся. Страшено не любив уваги до своєї персони. Дякувати, Ярослав взявся керувати заповненням пустих чарок і про Дениса забули.

         Сиділи. Вечеряли. Господарі розповідали, що ще планують зробити в будинку і на подвір’ї. Вертлява Неля скрізь хотіла вставити своє «я». Її чоловік, Вітя, що вже трохи підвечеряв, втретє намагався розповісти, як правильно треба обрізати дерева в садку, і втретє його дружина не дала цього зробити. Чорнява Яна, краща подруга Даринки, про щось перешіптувалася з нею. Звичайне собі застілля.

         Нарешті, гості, що палили, зазбиралися на подвір’я.

         Денис, хоч і не палив, також вийшов на вулицю. Прогулявся біля будинку, пройшов в садок, який Ярослав посадив, як тільки отримав земельну ділянку, ще до того, як почав будівництво.

         Відійшов в самий його край, щоб не чути галасу  гостей. Думки зараз були зайняті зовсім іншим. Чому ж так трапилося, що свято найкращого друга випало саме сьогодні? Чому сьогодні? Денис так не хотів завадити радості господарів, але і святкувати з радістю, як мало бути, не міг.

         Хвилин через десять Ярослав прийшов до нього. Денис протягнув руку і кивнув головою в бік будинку:

          -  Вітаю. Радий за тебе.

        –  Дякую, брате.– Слава потиснув руку товариша і вони обійнялися. –Знаю, що радий. Я також дуже радий тебе бачити.  Як ти, розповідай? 

           - Все гаразд.

  Вони пішли пліч о пліч по садку.

         -  Ага ж, бачу, що гаразд. На тобі обличчя нема. Я ж тебе знаю, як облупленого. І не перший рік. Я давно помітив, що ти щороку в цю пору сам не свій, та хіба з тебе щось витягнеш? Як би ти не погодився приїхати сьогодні сам, то клянуся, приїхав би, забрав тебе силоміць. А сьогодні щось ти взагалі здав.  Може розповіси, що трапилось?

         Денис помовчав деякий час.

         -  Може й розповім, – нарешті мовив він. – Але не зараз. Не зовсім сприятлива атмосфера.

      - Не звертай на них уваги, – Ярослав махнув рукою в бік будинку. – Так собі гості. Я б їх і не запрошував взагалі, але Даринка настояла, бо вони допомагали в деяких питаннях будівництва і оформлення. Скоро вони вшиються. От тоді й поговоримо. В нас ніч попереду. Ночуєш в мене. Даринка кімнату тобі підготувала. І не думай відмовлятися . Питання вирішене. Врешті я твій командир, чи як?

        Денис посміхнувся і жартівливо віддав військове вітання:

        - Слухаюся, пане майоре.

        –  От так то краще, капітане… Пішли, підпоїмо ще Вітька. Його стерво психане і потягне його додому. Швидше розбіжаться…От тоді й настане наш час.

Через дві з лишком години гості роз’їхалися.

Серпневий вечір був теплим і тихим, тому чоловіки перемістилися на терасу, де Ярослав обладнав місце для літнього відпочинку, розмістивши  стіл і чотири крісла, плетених з лози. Пляшка віскі зі склянками та деякими поїдками перекочували на літній стіл. Даринка швиденько поприбиралась у їдальні і приєдналася до них з келихом вина в руці. Деякий час порозмовляли про те та інше, що відбулося в житті нового за останні півтора року – саме стільки вони не бачилися. Господарі ще розповіли про свої плани на майбутнє, вже набагато відвертіше, ніж при гостях. Денис більше слухав і зовсім мало говорив.

 – Так, – Ярослав підлив по склянкам. – Досить ходити колами. Розповідай, що трапилось, і не потрібно мені тут втирати, що все гаразд.

– А що трапилось? – спохватилася Даринка.

– А оце я й намагаюся в нього випитати, – хитнув головою в бік Дениса Ярослав.– Давай, колися.