Глава 16

Піщаний яр між двома барханами в пустелі Бульбуляндії став місцем паркування для нашого «Приджела». Для того, щоб сховатися від можливих непроханих гостей, «Приджел» розгорнув власне укриття, а Чедлік організував нагнітання піску, через що з двох серповидних барханів сформувалася дюна, яка й стала природним ангаром для нашого універсального транспортного засобу.

Я попросив своїх друзів почекати біля огорожі перед поселенням, щоб поговорити з бульбульцями й підготувати їх до нашого прибуття, тому що чотири людини та один робот можуть налякати незміцнілі уми цієї раси. За допомогою вивчених за пів року стежок мені легко вдалося вийти до житла сімейства Апульплюм, що прихистило мене. Вся сім'я була в зборі за обіднім столом, і мій візит дуже порадував їх. Гнулігюль з Палімлюп на руках підбіг обіймати мене та цілувати своїми потворними собачими губами з неконтрольованою слиною, а Апульплюм з рештою дітей весело лупцювали лапами по столу. Для них я був як брат чи син, настільки ця сім'я бульбульців любила мене, хоч я й не був схожий на них. І прямуючи тоді до Бульбуляндії, я розраховував на те, що там із привітністю приймуть і моїх друзів. Так і сталося, після десятихвилинної відвертої розмови, сім'я Апульплюм вирішила виділити мені та моїй групі одну з дерев'яних будівель, що раніше призначалася для зберігання продовольчих запасів, та яку вже перестали використовувати після того, як звели нове більш містке приміщення для цих потреб.

Зустріч сім'ї Апульплюм та моїх друзів була досить незвичайною. Бульбульців здивувало, що крім мене ще й інші «прибульці» розмовляють їхньою рідною мовою, а дроїд Чедлік вразив своєю дивною поведінкою та відсутністю багатьох потреб живої істоти. До речі, про потреби Чедліка. Дроїд живився повітрям за допомогою вбудованого в ньому міні-реактора. Повітря розщеплювалося в реакторі на молекули, виділяючи кисень, який у своєю чергою піддавався хімічної реакції з виділенням необхідної енергії для роботи дроїда. Для енерговитратних функцій дроїд споживав величезну кількість кисню, тому в такі моменти робот знаходився або на відкритій місцевості, або ж у приміщенні без живих організмів. Але поблизу чогось живого дроїд використовував акумульовану енергію від ємних високоефективних сонячних батарей з невідомих у двадцять першому столітті сплавів. Взагалі, із Чедліком ми дуже добре почали спілкуватися з перших днів знайомства. Здавалося б, бездушний робот, зібраний з легкосплавних матеріалів, має бути черствим та холодним, але в Чедліка виявився емоційний характер, який по-різному реагував на зовнішні подразники. Проте всі накази цей дроїд виконував чітко, хоч і висловлював іноді свою думку щодо їхньої раціональності. І якщо для мене такий робот був якоюсь суперіграшкою, то для бульбульців Чедлік являв чимось потойбічним, що потребує поклоніння. Тому й називали вони цього дроїда – Святий Чедлік, і приносили свої дари, якими сам Чедлік пригощав нас.

Через те, що Шерді міг згадати про нас будь-якого дня, ми квапилися швидше взятися за вивчення вмісту чіпа з малюнком голуба. Для досконалого розбору та пошуку потрібної інформації на чіпі нам була потрібна лабораторія та вчені Сочевана, але у зв'язку з обставинами, що склалися, ми вирішили самотужки перебирати знання Григорія Івановича. І лише одне місце у Бульбуляндії підходило для активації електронного речника – це його рідний будинок – купольна будова «Сховища досягнень людського розуму». Здивування Григорія Івановича не було межі, коли після подорожі в минуле та назад він активувався знову в тій же напівзруйнованій будівлі.

– Гм, Сергію, а я думав, що моя наступна активація відбудеться в Сочевані, – розчаровано сказав електронний речник, обвівши очима давно знайоме йому приміщення.

– Вибач, Івановичу, ситуація ще більш ускладнилася.

– Тиронці вже встигли захопити Землю? – округлив свої електронні очі Григорій Іванович.

– Поки що ні, але все йде до того. А ще у Сочевані повалили владу, і правити став диктатор на ім'я Шерді, що довгий час грав роль Льбабаля, про якого я раніше тобі розповідав.

– Ми вже встигли побувати й у в'язниці Сочевана, про існування якої нам було невідомо, – додав Бельгазо.

– Іноді я дивуюсь, як організм живої істоти здатний витримати таку кількість стресів. Навіть мій штучний інтелект зазнає хвилювання від подібних новин, – зітхнув Григорій Іванович.

– Все життя – боротьба, – спробував я гарно сказати.

– Сергію, застарів уже цей вислів. Життя у тому, щоб жити, а не вічно боротися. Але судячи з останніх подій, до людей знову повертаються забуті примітивні проблеми, пов'язані з виживанням, – сказав електронний речник.

– Так, Григорію Івановичу, ти маєш рацію, – підтвердила Латіра. – Але тепер для того, щоб почати спокійно жити, треба докласти зусиль та поборотися. І для початку необхідно розібратися з самозванцем Шерді.

– І як ви плануєте з ним розібратися? – запитав Григорій Іванович.

– За допомогою вірусу, – відповів Ворді. – Лише втручання у внутрішню електронну мережу Сочевана дасть нам шанс на повернення минулих підвалин.

– Гм, міркуєш ти, Ворді, правильно. Але як за таких умов створити вірус, здатний зламати досить непрості, як на мене, технології Сочевана? – запитав Григорій Іванович.

– А це ми хотіли дізнатися за допомогою знань, якими наділений твій інтелект, Григорію Івановичу, – чітко та впевнено відповів Ворді.

– Так... Звичайно... Але все-таки без порівняльних характеристик знайти в мене щось вище за досягнення сочеванського народу буде дуже складно.