Глава 9

Провів ніч я у квартирі для гостей, яка знаходилася неподалік того місця, де відбулася зустріч з Мадіном. Але на відміну від приймальної Лідера, моя тимчасова оселя була оснащена панорамними вікнами по всьому периметру. Тому мені пощастило побачити околиці міста в променях заходу сонця, що постаріло на дві тисячі років. Як я і розповідав раніше, архітектура будівель сочеванців мала кулясту форму, але самі будівлі мали колір не тільки зелений, але й синій та жовтий. Мабуть, тоді при швидкому приземленні синій і жовтий кольори злилися в одне ціле для мого зору, і тому здалося істотне переважання зеленого. Структура ж поверхні будинків нагадувала живу рослинність, щось на зразок моху, в якому гніздилися численні птахи. Деякі люди з нашого часу подумали б, що це не естетично розселяти птахів у стінах своїх будинків, та що все навколо покриється продуктами життєдіяльності цих крилатих побратимів. Але це не так. Люди майбутнього раціонально продумали сусідство з представниками фауни та запустили достатню кількість дронів-прибиральників, які вчасно реагували на можливе порушення чистоти міста. Урбанізована футуристичність виглядала одночасно гармонійно й з природою. Ніякого смогу над містом не було помітно, а повітря здавалося мені ароматним і свіжим. Періодично над містом кружляв різний транспорт сочеванців – як місцевий, так і міжзоряний. Він не видавав жодних звуків, а тому й не вносив дискомфорт у життя городян. З висоти п'ятдесяти метрів було помітно, що сочеванці пересуваються не лише допоміжними засобами, а й пішки. Тому я вирішив, що після відрядження до бульбульців, повернуся сюди й прогуляюся вулицями 4127 року.

Наступного дня ми вирушили у бік бульбульської резервації вже сформованою командою, до складу якої входили: Латіра, Ворді, Бельгазо та я. Відстань від центру Сочевана до території бульбульців становила майже п'ять тисяч сімсот кілометрів. «Приджел» подолав цей шлях за дві з половиною хвилини з максимальною висотою підйому у двадцять сім кілометрів над рівнем моря. На такій величезній швидкості, навіть за високого підйому, важко розгледіти, як змінився рельєф місцевості за дві тисячі років, але, як сказав Ворді, я встигну ще надивитися на планету в різних її куточках.

Щоб не привертати до себе уваги, «Приджел» припаркувався у прихованому бункері пустелі, приблизно за тридцять кілометрів від меж резервації. Далі, одягнувши вакуумні рюкзаки та захисні шоломи, ми рушили на левітуючих швидкісних черевиках. За п'ятнадцять хвилин прибули до тунелю, що веде до бульбульського лісу. Тунель вивів нас на невідому мені густо порослу місцевість.

 – Звідси зможеш зорієнтуватися? – запитав мене Ворді, коли ми спустилися на землю.

– Ні, Ворді, я не так добре знаю цей ліс. Дорогу можу знайти тільки від воріт того поселення бульбульців, де прожив останні пів року, – відповів я, оглядаючись довкола.

– Тоді треба йти до того поселення пішки, – вирішив Ворді.

– Переодягаємось? – запитала Латіра.

– Так, іншого виходу немає. Якщо помітять нас у такій кількості, це може викликати паніку у бульбульців, – відповів Ворді.

– Перетворюємося, друзі, – сказав Бельгазо, після чого відстебнув лямку на рукаві комбінезону й щось там натиснув на електронній панелі.

З рюкзака Бельгазо, як павутиння, вилізла якась субстанція й почала обволікати його голову, прорізаючись у роті, ніздрях, очах та вухах. Обтікаючи шию Бельгазо, субстанція заповзла під комбінезон і за кілька секунд вилізла з-під його рукавів на кистях. І ось Бельгазо вже – бульбулець з мавпо-собачими рисами обличчя та великими лапами з підвищеним волосяним покривом. Живий костюм бульбульця органічно обтягнув тіло сочеванського хлопця.

– Браво! – коротко поаплодував я такому перетворенню. – А не упрієш у цьому костюмі?

– Навпаки, навіть краще, ніж без нього. У костюмі такого класу передбачена терморегуляція та обмін речовин із навколишнім середовищем, – пояснював Бельгазо.

– І ти ось в образі бульбульця підеш у такому сучасному комбінезоні? – продовжував я його розпитувати.

– Ох, Сергію, звичайно ж, все передбачено. Ось, дивись, – Бельгазо знову скористався панеллю на зап'ясті, й комбінезон перебудувався в одяг старослов'янського крою – такого ж, як носять бульбульці.

– Тепер зрозуміло, – сказав я спокійно та помітив, що Латіра з Ворді теж перетворилися на бульбульців.

– Тобі допомогти? – запитала мене потворна істота на тому місці, де щойно стояла Латіра.

– Так, будь ласка, допоможи. Що натискати, щоб активувати костюм?

– Ось, натисніть це, а потім для одягу ось це, – вказала Латіра своїми товстими грубими пальцями з кривими нігтями на цифри панелі мого комбінезона.

– Дякую, Латіра. Але чи варто мені маскуватися? Адже мене в селищі й так знають.

– Тебе тут не було кілька днів. Якщо раптом тебе помітять бульбульці, то, як пристануть із розпитуваннями, не відв'яжешся. І нас заодно закатують питаннями – звідки ми такі взялися, та з якого поселення. Краще не випробовуватимемо долю та станемо ні чим не помітними бульбульцями, й виконаємо швидесенько своє завдання. Хотілося б встигнути додому до вечері. У мене сьогодні на вечір заплановано регенерацію щитоподібної залози. Вік, чи бачте..., – сказав Ворді, й почухав як собака себе за вухом.

– Добре, добре, Ворді. Я й сам хочу випробувати відчуття від цього живого костюма, – сказав я, набираючи код «3572» на панелі свого комбінезона.