Глава 8

– Готуємось до входу в атмосферу, – оголосив Бельгазо, коли «Приджел» наближався до Землі.

– Треба пристібатися? – поцікавився я, сідаючи в одне з крісел командного центру.

– Не обов'язково. Бортовий інтелект сам урівноважить навантаження при посадці. Моє оголошення є більш інформаційним.

– А, тоді зрозуміло.

– О, Сергію! Доброго ранку! – вигукнула Латіра, яка щойно увійшла до командного відсіку.

– Доброго ранку, Латіро! – відповів я їй з дурною усмішкою.

– Ну, ти нас учора здивував своїм співом, – Латіра підійшла до мене ближче і, ніби вперше, почала з цікавістю розглядати моє обличчя.

– А ви мене здивували тим, що для вас я виявився найкращим співаком в історії сочеванців.

Насправді вчора на пісенному конкурсі мої нікчемні вокальні дані привели в захват Латіру та Бельгазо. У сочеванської раси виявилася одна творча вада – повна відсутність музикального слуху. Але, як не дивно, виконання пісень для них вважалося одним із головних пріоритетів у вільний від справ час. Монотонність у співі сочеванців визначалася як норма чи майже талант. Тому, коли я затягнув один із хітів мого часу, а мінусова фонограма сама підлаштувалася під виконання, то у Латіри та Бельгазо відкрилися роти від несподіванки почути такий «божественний» голос.

– Дивно, що такий талант предків не передався нам, – сказав Бельгазо, який вже влаштувався у своєму кріслі.

– А ми попросимо Сергія навчити нас цьому, – запропонувала Латіра. – Ти не проти, Сергію?

– Я лише «за», якщо ви дійсно вважаєте, що у мене талант.

– Без жодних сумнівів, – сказала Латіра, і в цей час у командний центр увійшов Ворді.

– Заходимо? – спитав він.

– Так, Ворді, ми вже в стратосфері.

– Друзі, а можна вивести на екран те, як ми йдемо на посадку? – запитав я. – Це ж надзвичайно красиво, мабуть.

– Немає проблем. Ми звикли до цього виду, а ось тобі в самий раз помилуватися, – сказав Бельгазо, і відразу замість півсферичної стіни командного центру утворився екран, на якому відображалася вигнута лінія нашої планети з ніжно-блакитною смужкою її атмосфери.

– Невже це реальність? – захопився я насиченим кольором Землі.

– Спірне питання. Можливо, для когось і не є реальністю, – філософськи відповів Ворді.

– Можливо, Ворді, – погодився я. – Але чому ми так нереально входимо до атмосфери?

– В якому сенсі?

– Мені здавалося, що навколо корабля має утворитися вогненна куля від тертя об повітря.

– А, ти про це... А тертя й не буде. Силове поле «Приджела» розштовхує навколо себе всі частки речовини, внаслідок чого ми рухаємося як у вакуумі – вільно та без перешкод, – пояснив Ворді.

– Корисна функція, – схвально кивнув я.

– Одна з багатьох, – додав Бельгазо. – О, нам надали третій док. Заходимо, друзі.

«Приджел» зайшов у док так швидко, що я до ладу і не встиг розглянути архітектуру населених пунктів Сочевана. Кулястість будівель та переважання зеленого кольору – це єдине, що мені впало у вічі перед посадкою. Сам вихід із корабля був незвичайним для мене – він просто розчинився у борту корпусу, ніби вогонь пропалив дірку в аркуші паперу. До країв цього виходу прикріпився прозорий міхур усіченої форми. І коли ми вчотирьох увійшли в цей міхур, він зімкнувся в повну кулясту форму й поніс нас лабіринтом заплутаних коридорів. На численних перехрестях наш міхур іноді трохи пригальмовував, пропускаючи такі ж міхури з пасажирами, а бувало, що пропускали й нас.

– Куди їдемо? – запитав я своїх супутників.

– До головного, – відповів Ворді, і я мовчки продовжив дивитися на всі боки, оглядаючи пасажирів в інших міхурах.

Приблизно після п'яти хвилин маневрів лабіринтами наш диво-транспорт зупинився й став у чергу за двома іншими такими ж міхурами. Коли настала черга нашого вивантаження, то міхур прикріпився до входу якоїсь споруди і плавно втягнув мене і сочеванців-соратників усередину, при цьому сам міхур розчинився по контурах аркового отвору.

– Ходімо. Нам праворуч, – Бельгазо вказав рукою напрямок.

Коридори, як кровоносні судини, розгалужувалися в різні боки, і необізнана людина навряд чи зорієнтувалася б там без провідника.

– Ще раз праворуч, – продовжував Бельгазо і потім додав: «Ось і прийшли».

Ми зупинилися перед глухим кутом, що не має ні дверей, ні вікон, ні взагалі чогось, що вказує на подальше слідування. Я обернувся обличчям до своїх супутників, ніби висловлюючи своє здивування, а Бельгазо з усмішкою знизав плечима. За секунду освітлення в коридорі трохи потьмяніло, при цьому над Латірою, Бельгазо та Ворді зеленим кольором, як аури, заблимали контури, що повторюють рельєф їхніх тіл. Вони, своєю чергою, глянули на мене серйозними обличчями, адже моє тіло світилося червоним кольором.

– Він наш гість та друг! – вигукнула Латіра в нікуди, і за мить я, так само як і вони, став світитися зеленим.

«Аури» зникли, освітлення відновилося, а в глухому куті утворився прохід.