Глава 3

Одного чудового сонячного дня я допомагав Гнулігюлю з ремонтом нового водостоку, а після закінчення робіт вирішив прогулятися за межі поселення до пагорбів, що поросли лісом.

Від житла до виходу в ліс приблизно двадцять хвилин ходу. На шляху мене радісно вітали істоти «бульбульці» (так я вирішив назвати цю расу через специфічну промову). У відповідь я махав рукою і з усмішкою відповідав: «Буль-буль! Буль-буль!». І лише один із мешканців цієї місцевості недоброзичливо ставився до мене – похмурий Льбабаль. Саме його я й побачив на виході з поселення. І оскільки я боявся заблукати в лісі, то розраховував, що приб'юся до когось зі збирачів екзотичних ягід. Але, ось халепа, у ліс вийшов лише Льбабаль, а поруч із ним перебувати я побоювався. Тому вирішив йти на певній відстані та не попадатися йому на очі, тим більше, що Льбабаль якось підозріло озирався. Але така поведінка ще більше зацікавила мене, і ховаючись за деревами, я перебіганнями пішов за ним.

Дотримуючись безпечної відстані від Льбабаля, мені доводилося періодично забігати за товсті стовбури дерев або густі кущі. Але Льбабаль раптом зупинився, потім обернувся і повільно пішов назад. Мабуть, підозрював, що за ним стежать. Від несподіванки я різко стрибнув убік, щоб сховатись, але спіткнувся об камінь, і мене понесло головою в стовбур якогось дерева. Чекаючи сильний лобовий удар, я заплющив очі, але зіткнення пом'якшилося чимось м'яким і в'язким. Сам стовбур дерева виявився желеподібним, і тому голова увійшла до нього по самі плечі, але що тішило майже безболісно. Щоб не задихнутися довелося відразу витягнути голову з цього желе. Залишки темно-коричневого слизу, що погано пахне, залишилися на обличчі та руках. Я швидко почистив руки, протер очі й рачки підповз до стежки, щоб подивитися, куди пішов Льбабаль. Його ніде не було. У голові почали виникати питання: «Навіщо воно мені треба? Може, повернутися до поселення?». Але підозріла поведінка Льбабаля, який вирушив у глиб лісу, викликало бажання знайти його.

Я побіг стежкою, доки Льбабаль не опинився в полі зору. Він вже прискорив крок своїми короткими ногами й насторожено згорбився. Ще десять хвилин підйому по височини й Льбабаль звернув зі стежки в хащі лісу. Там вже була відсутня якась доріжка, але безліч обламаних гілочок по дорозі вказували на те, що цією траєкторією ходили не один раз. Крізь чагарники віддалено виднілася спина переслідуваної істоти, яка виходила на широку галявину. На цій галявині був порослий горбок правильної куполоподібної форми, всередину якого через невеликий розлом і вліз Льбабаль.

Почекавши кілька хвилин, я підібрався ближче й обережно зазирнув у розлом пагорба, але нічого не побачив через темряву. Знову у мене виникли сумніви – йти або ж не випробовувати далі долю. Але в цей момент із глибини купола почали долинати якісь голоси. Виразно чулися співзвуччя що булькотять. «Отже, Льбабаль там не один, а з одноплемінниками? Це все досить дивно, але страшенно цікаво» – подумав я. Так, до дивацтва того, що я взагалі опинився серед цих істот і незрозуміло в якому куточку світу, довелося потихеньку звикати. Тому поведінка та підозрілий маршрут Льбабаля викликали в мені величезну цікавість. Бажання дізнатися, хто ще окрім Льбабаля знаходиться в куполі, штовхнуло мене забратися вглиб розлому.

Пробираючись навпомацки у темряві, я проліз метрів десять по звивистому отвору, поки не побачив відблиски блакитного світла. Голоси ставали виразнішими. Здавалося, там було не менше трьох істот, бо лунали три різні тембри голоси. Адреналін у крові став підвищуватися, серце прискорено стукало і чомусь дуже захотілося їсти. Я вигоряв від цікавості. І не даремно я так хвилювався, бо, зазирнувши всередину, справді побачив там трьох співрозмовників, один з яких Льбабаль, а решта… дві людини! Тут же захотілося вигукнути цим людям: «Допоможіть! Заберіть мене звідси!», але грудка в горлі і якась раптова скутість по всьому тілу не дали мені цього зробити. Адже ці люди виглядали досить незвичайно: зріст більш як два метри, обличчя невизначеної змішаної раси й з жовтувато-блідим відтінком, одяг весь чорний, блискучий, ніби латексний. І що ще мене насторожило, так це те, що ці високорослі люди розмовляли з Льбабалем бульбульською! Відразу й не розбереш, жінки чи чоловіки ці люди, але голоси їх дуже грубі, обличчя худі, а волосся чи то сріблясте, чи просто сиве. З Льбабалем говорили вони строго і зарозуміло, а він, немов битий собака, зіщулювався і відповідав винувато. Тоді ще я подумав, що вони куратори всього цього експерименту, тому все-таки треба до них звернутися за допомогою. Але сам зовнішній вигляд цих нестандартних людей відлякував мене від подібних дій.

Після десяти хвилин розмови з дивними людьми Льбабаль вклонився і попрямував до отвору. Миттєво, намагаючись не шуміти, я вискочив назовні й занурився в хащі біля підніжжя купола. З отвору з'явилася голова Льбабаля. Він глянув праворуч і ліворуч, двічі попирхав, і, як ужалений, побіг у гущавину лісу.

Я вирішив дочекатися, поки довгов'язі люди покинуть купол. Минуло хвилини зо три, але ніхто не вийшов. «Може, це їхнє постійне місце базування?» – тільки подумав я про це, як почув над куполом клацання, схожі на легкі електричні розряди. Прямо на маківці купола сформувалася туманна куля з яскраво-блакитними силовими лініями, що огортають її. Куля розрослася до метрів двадцяти в діаметрі й різко стиснулася, залишивши після себе лише слабкий димок. Вгору від верхівки купола, як снаряд, вилетів ледь видимий предмет і сховався за хмарою. «Це що за секретна зброя?», – подумав я.

Відсидівшись ще деякий час у чагарниках, я все-таки зважився зайти в купол. «Можливо, ці люди хоч якось прояснять моє становище», – подумав тоді я. «Якщо вони там, то звернуся до них по допомогу, а якщо немає нікого, тоді огляджуся і, може, знайду щось цікаве», – вирішив я. Наприкінці отвору мій погляд потонув у темряві.