Глава 1

Про те, що я опинився в 4127 році, мені вдалося дізнатися тільки після шести місяців перебування в одному дивовижному місці.

Раніше я ні від кого не чув нічого подібного. Мабуть, це не тому, що такі історії ні з ким не траплялися, а просто ніхто не наважувався про таке розповідати. Адже не особливий я, щоб це сталося тільки зі мною? Чи таки я один такий? Хоча, цілком можливо, що багато хто вважатиме мою розповідь нереальною і віднесеться до неї, як до художньої вигадки. Але якщо після прочитаного у когось залишаться сумніви в тому, що це було насправді, то за особистої зустрічі я зможу показати трофеї, завойовані під час боротьби з інопланетним вторгненням. Сподіваюся, артефакти з невідомих сьогодення видів матерії розвіють чийсь скептицизм. Та й багато вчених, почувши цю історію, не спростують правдивість моїх слів, розуміючи, що подібну інформацію може знати тільки людина, яка побувала в майбутньому, або ж геніальний вигадник. Але генієм я ніколи не був. Навіть навпаки – з дитинства був особистістю сірою та непомітною. І якби в сорок другому столітті нашої ери зі мною не відбулися певні зміни, то я не зміг би грамотно описати ті події, які круто повернули життя і додали фарб у моє нікчемне існування. Але про все за порядком.

Народився я 1998 року в маленькому індустріальному містечку, назва якого вам нічого не скаже. У свідоцтві про народження мене записали як Березюк Сергій Олександрович. Але оскільки біологічний батько відмовився від мене ще до мого народження, то вже при отриманні паспорта я наполіг на зміні по батькові на «Сергійович». Коли я отримав атестат про середню освіту, мама та вчителі видихнули з полегшенням – «витягнутий за вуха» середній бал став ширмою для моїх незадовільних знань. У самій науці я не бачив нічого що захоплює, а руки тягнулися до трудової діяльності. Від діда Віктора залишилася непогана майстерня, в якій він привчав мене до теслярських та столярних робіт. Так, якось незвичайно... Ось пишу ці рядки про середньостатистичне дитинство, про звичайні мирські турботи, й самому важко повірити, що вже за рік як я потрапив у майбутнє, мені довелося видобувати кілограми антиматерії, щоб привести її до анігіляції та отримати колосальну кількість енергії для встановлення захисного купола планети. Неймовірна полярність життєдіяльності однієї й тієї ж людини.

Так ось, абияк закінчивши школу, я відразу ж подався до Києва на заробітки. У сімнадцять років неповнолітньому хлопцеві важко влаштуватися на роботу, але все ж таки можливо. Для початку мене взяли помічником робітника на будівництво багатоквартирного будинку, а коли виповнилося вісімнадцять, то будівельна фірма офіційно прийняла мене в штат різноробом. Так п'ять років на тій самій спеціальності й пропрацював. П'ять років важкої праці за малі гроші, п'ять років незбагненних спокус столичного життя, і п'ять років згасальних надій щось змінити у своїй долі. І ось настав той день, на якого так чекають шукачі пригод і так цураються приземлені натури. А тоді я був саме приземленою людиною і не здогадувався про свій внутрішній потенціал.

Того доленосного червневого дня я, як завжди, прокинувся о шостій ранку в задушливому будівельному вагончику, в якому мешкало вісім робітників. Якраз цього дня я чергував по кухні, якщо можна так назвати електричну піч, умивальник та вузький обідній столик у куточку скромного житла.

– Гей, Береза, що там у нас на сніданок? – запитав мене хрипким голосом Санько Головатий.

– Фруктове суфле та капучино, – відповів я з сарказмом і став гріти сковорідку для яєчні – традиційного сніданку цього вагончика.

Закинувши чайні пакетики у вісім кухлів і чекаючи поки закипить чайник, я підійшов до умивальника, щоб розчесатися. «Яке жирне волосся...», – подумав я, дивлячись у дзеркало і піднімаючи гребінцем чубок. «Хм, мені вже двадцять три, а я так само без дівчини, точніше без нормальної такої дівчини, щоб усе при ній: і тіло, і мізки, і поведінка... Не те щоб я зовсім без дівчини... Так, трапляються іноді всякі «кікімори з підворіття». Але хіба вони варті мене? Хоча, напевно, ці «кікімори», поки перебувають у хмільному стані, вважають, що і я їх не гідний. Але після другої склянки міцного у нас з'являється взаємна симпатія і все йде своєю чергою. Та-ак... Я ж не потвора – не високий, але й не низький, не атлет, але й не кволий. Очі в мене цікаві – зеленого кольору з трошки азійським розрізом. Ну а ніс – слов'янський та правильної форми. Незвичайне поєднання. Хоча я десь чув, що зараз у моді нестандартна зовнішність. От би відхопити якесь модне дівчисько. Ех...»

– «Береза», там скоро жерти? – перебив мої роздуми Дмитро Корчагін, запустивши в мене скрученою шкарпеткою.

– Давно вже приготовлено! Підходьте. Стіл накритий вишуканими стравами для вашої насолоди…, – відмахнувся я рукою.

На будівельному об'єкті нам потрібно було бути о сьомій годині. І працювали ми до сьомої вечора з перервою на обід, а вихідний тільки в неділю. Добре що наш житловий вагончик знаходився неподалік будівництва, і не треба було витрачати багато часу, щоб дістатися на роботу чи з роботи.

З семи моїх спільних мешканців я «був на одній хвилі» тільки з Ваньком Гладковим, з яким у мене склалися досить дружні стосунки. У цій казармовій обстановці серед «суворих чоловіків» один Ванько підтримував мене та розумів. Ванько – дуже добрий друг та надійний товариш. Як же його не вистачало наприкінці 4127 року, коли я потрапив у засідку прибульців на руїнах «Сховища досягнень людського розуму». Адже могли ж разом опинитися в майбутньому – не вистачало лише одного кроку Ванька. Хоча, я й сам не планував опинитися в сорок другому столітті – крок виявився випадковим та доленосним.