Лялечка сотого левела, 6 глава. 2. Роздуми і вибір.

Час тягнеться незвично довго. Відчуваю все більше й більше напруження. Хочеться плюнути на усі ці рейтинги й подзвонити йому, або хоча б написати, але... Марі та Арія постійно біля мене. А я не хочу, щоб вони побачили, що я йому пишу...

Як тільки пари нарешті закінчуються, швидко з усіма прощаюсь і лечу до виходу. На мене вже чекає автомобіль.

Сідаю всередину, вводжу адресу Дема для автопілота. Дорога займає не дуже багато часу.
Виходжу, залишаю машину на підземному паркінгу під будинком. Дем живе в багатоповерхівці. Заходжу до ліфта, натискаю його поверх. Серце калатає, як скажене. Він, напевно, ображений на мене... За той мій вчинок. Але ж він не прийшов не через це... Вже пройшло багато часу. Можливо, він захворів, і просто забув відправити повідомлення в журнал? Але ж він ніколи не забував... Хіба що йому зовсім погано...

А родичі його, як і мої, постійно на роботі. Він живе з мамою і старшою сестрою, обидві не мають хорошого рівня та освіти й тому працюють на низькокваліфікованих роботах в лікарні.
Якщо введуть додаткову шкалу емпатії, то такі професії, як лікар, знов будуть поважатись... Вони будуть підвищувати рейтинг.

Усміхаюсь своїм думкам і дзвоню у двері.

— Хто там? — чую голос Дема. Звучить не надто хворим... Невже, прогуляв?

— Деме, це я, — кажу, стоячи під камерою. — Ти що, в домофон не дивишся?

— Він не працює, ми його вже два тижні як відключили, — зітхає. — Нащо прийшла?

— Ти мені навіть не відкриєш? — питаю так само стоячи перед дверима.

— Ти не відповіла на питання...

— Я переживаю! — кажу голосніше, ніж потрібно.

— Не кричи, ще сусіди почують... Рівень твій знизиться і все таке. І взагалі, йди додому...

— Ні, — твердо кажу. — І мені все одно на рівень! Я хочу з тобою поговорити...

— Не може бути, нікому на рівень не все одно, Аді, не обманюй ані мене, ані себе.

— Деме, відкрий ці кляті двері! — мало не зриваюсь на крик.

І двері відчиняються...

Дем, весь побитий, з синцями буквально всюди, з пластирами на обличчі, руках, ногах, хапає мене за руку і втягує у квартиру, швидко прикриваючи за мною двері.

Дивлюсь на нього шоковано...

— Деме, що з тобою сталось... — простягаю руку до його плеча.

— Впав? — відповідає запитально.

— Хто це зробив? Хто? — всередині мене починає закипати злість. — За що?

— Красива лялечка сотого левелу має мене своїм першим другом в соцмережах, — зітхає і дивиться мені в очі. — Пробач, взагалі, я не хотів, щоб ти дізналась, але сьогодні ти ніби знов стала собою... І я не втримався, сказав правду.

— Але ж за таке їхні рівні мали впасти... Чому...

— А вони у сусідської шпани й так невисокі, — знизує плечима. — Як тим, у кого рівень високий, так і тим, у кого він низький, насправді може бути зовсім фіолетово... Вони нічого не бояться, а навіть якщо і бояться, все одно знаходять спосіб втілити свої задуми в життя. Тільки середнячки постійно живуть в страху. Але і я більше цього не хочу.

— Деме, мені дуже шкода... — дивлюсь другу в очі. — Пробач, що не захистила тебе тоді... Якби я це зробила...

— Я не ображаюсь на тебе, Аді, — усміхається. — Я радий, що ти вирвалась з клітки.

— Та де там, — зітхаю, а потім все ж наважуюсь сказати те, що давно сидить в голові. — Навпаки, мені здається, що клітка моя стала набагато меншою, нехай і золотою. Я не хочу так жити. Я більше не збираюсь закривати очі...

Так, це моє рішення. І тепер я не відступлюсь. Плювати на рівні. Хоч би тільки встигнути з проєктом...