Лялечка сотого левела, 5 глава. Лист, експерименти та результати.

Коли приходжу додому після цього шаленого дня і бачу, що батьків, як і завжди, вдома нема, одразу розкриваю конверт.

Відкривати його в університеті було небезпечно...

Те, що там написане, бʼє в самісіньке серце.

«Аді, привіт!

Знаю, що тепер ти не можеш нормально спілкуватись зі мною, але я сумую. Хотів сказати тобі це, просто, щоб ти знала.

Зараз небезпечно відправляти повідомлення, бо ж його може хтось побачити, а якщо ти відповіси такому низькорівневому, як я, то і твій рейтинг може впасти. А я цього не хочу.

Не знаю, коли і як зможу передати тобі цього листа, і чи є в ньому взагалі якийсь сенс, але... Загалом, я сумую за тобою, але не ображаюсь, не переживай. На цьому, напевно все.

Твій друг, Дем»

Сльози самі собою скочуються щоками. Він написав це до того, як я проігнорувала те, як дівчата принизили його... Не вийде, в мене нічого не вийде. Я не зможу... Не хочу... Навіть якщо це якийсь там шанс. Я не хочу цього...

Хочеться побачити батьків, розпитати їх, що саме зробилло зі мною те тістечко. Але вони майстерно уникають мене.

Відчуваю себе кепсько, хочу з кимось поговорити, але поговорити нема з ким...

Однак все одно вирішую терпіти, поки не прийдуть результати щодо мого проекту. Якщо він вигорить, це буде вартувати того. Буде ж, правда?...

***

Наступні днів десять проходять якось на автоматі. Я ходжу в універ, до мене підходить купа народу, Арія та Марі їх спроваджують куди подалі, залишаючись моєю єдиною «свитою». Ловлю себе на тому, що тепер в університеті я майже й не вчусь. Але оцінки не псуються. Раніше, щоб підтримувати їх на такому рівні, мені доводилось пахати і вдень, і вночі, але тепер, коли в мене такий високий рівень, мене навіть бояться запитати.

Одна з превілегій всіх з рівнями девʼяносто пʼять плюс полягає в тому, що їхні слова мають найбільшу вагу. Тобто, якщо мені не сподобається викладач, його питання, чи ще щось, і я наприклад напишу про це в соцмережах, рівень такого викладача за шкалою «популярність» моментально впаде.

Схоже, чогось подібного побоюються і мої нові «подруги», бо вони ніколи нічого не критикують у мені, тільки прискіпуються до слабких.

В один з днів я не витримую і проводжу експеримент. Замість звичайного одягу вдягаю в універ спортивний костюм. Крім того, не завʼязую волосся і взуваюсь в кросівки. Повністю порушую звичний дрескод, приходячи у спортивній формі.

Коли щось подібне трапляється з низькорівневими, вищі зазвичай травлять їх і насміхаються, авжеж в міру, щоб їм за це не знизили їхні левели.

Але університет ніби сходить з розуму, і вже на другій перерві всі поголіно щеголяють в спортивних костюмах. Цікаво, що їхні рівні від цього починають виходити на позитивну динаміку.

Я не розумію цього, аж поки мені не приходить повідомлення, що я тепер «законодавець моди», і що за це мені доступні нові «лідерські» бонуси.

І саме в цей день мене викликає декан.

Мені не дуже зручно, бо ж я сьогодні таки прийшла в зовсім не гідному найкращої студентки вигляді....

Але виходу нема.

Та й, чесно кажучи, десь в глибині душі мені хочеться, щоб декан мене покарав. Мене починає конкретно напружувати мій сотий левел.

Однак, декан не має сотого рівня і тому нічого мені не робить... Зустрічає мене з усмішкою, пропонує присісти, зовсім не звертає уваги на всі мої порушення.

— О, Адель, нарешті ви тут! — він усміхається. — Сідайте!

Я киваю і сідаю перед ним.

— Я хотів повідомити вам прекрасну новину! Ваш проект, нехай він і трохи ем... незвичний, зацікавив раду, бо ж його запропонували ви, єдина з сотим рівнем в нашому регіоні! Тепер ви можете зайнятись його розробкою і одразу ж реалізацією тестування на базі нашого університету! Можете вже обирати команду!

Все, буквально все зараз на моєму боці. На секунду замислююсь над тим, що зараз я можу втілити в життя абсолютно будь-яку ідею. Я зможу розбагатіти, зможу стати зіркою, та ким завгодно... Переді мною відкриті усі двері.

Але радощів від розуміння цього чомусь не відчувається.

Якщо я дійсно втілю в життя своє бачення ПЗ «Закону і порядку 3.0», то вже не буду лялечкою сотого левелу?... Скоріш за все, ні.

А ця думка викликає мимовольну усмішку. Якщо я зроблю це, то зможу знов дружити з тими, з ким хочу... Впевнена, що за шкалою емпатії Дем матиме найбільший левел в універі...

Я дякую декану, прощаюсь і в піднесеному настрої виходжу з кабінету. Хочеться побачити Дема і розказати йому, що скоро все зміниться! Йду до аудиторії, шукаю його поглядом, але його ніде нема. Потім підходжу до викладача, він саме викладав у нас попередню пару, і питаю, чи був на ній Дем. А викладач каже, що Дем сьогодні вперше за всі роки пропустив університет без попереджень і пояснень...

Щось всередині стискається. Хочеться подзвонити йому, але я не можу зробити це тут, при всіх...