Лялечка сотого левела, 1 глава. Твоє бажання обовʼязково збудеться...

АНОТАЦІЯ 

Я ніколи не розуміла нашу «розумну» систему рівнів, яку всі вважали справедливою. Як на мене, справедливість і загальноприйнята «правильність» популярного — протилежні речі.Не дарма моє імʼя має значення «справедливість», і не дарма я вчусь на розробника ПЗ в сфері рівневості людей.

Я хотіла змінити цю систему, змінити наш світ, зробити його дійсно справедливим. І щоб таких низькорівневих людей, як я, не гнобили просто за їхній рівень. Хотіла перетворити справедливість популярного в справедливість емпатичного, та мене ніхто і ніколи не слухав.

Аж допоки в мій найжахливіший день народження, коли мене залишили саму і батьки, і друзі, я не зізналась собі, що все віддала б за сотий левел.

Ось тільки чи було воно варте того, що сталося далі?

Глава 1. Твоє бажання обовʼязково збудеться...

— Знов вона, — чую шепіт десь за спиною, голос здається знайомим, але я не хочу вірити. — Напевно, все ж треба втрутитись...

— Твій рівень впаде, якщо втрутишся, — відповідають так само пошепки. А потім чую кроки. Одногрупники віддаляються.

Озираюсь і бачу те, що так не хотіла побачити. Там мої двоє єдиних друзів. А з ними дівча вісімдесят пʼятого левела. Схоже, саме вона і сказала, що рівень друзів впаде, якщо вони мені допоможуть.

— Адель — точно не модель, — до мене підходить парочка сімдесят пʼятого і сімдесят третього — ті теж впевнено себе відчувають. В принципі, як і всі, у кого популярність вище сімдесяти.

— Ага, — каже друга з парочки й ніби випадково штовхає мої книжки ногою. Але робить це з такою силою, що книги летять вперед на декілька метрів. Рідкісне старовинне видання!

Я кидаюсь за книгою, але замість того, щоб нормально встати, знов спіткають і падаю.

Відчуваю, як всі навколо вирячаються на мене. Ковтаю клубок в горлі. Я сильна, я не розревусь, я знаю, я впораюсь.

Головне зараз не привертати зайвої уваги... Спокійно все зібрати, встати й піти собі додому... В мене ж сьогодні день народження, все не може бути аж так погано.

— Аді! — чую голос друга і серце пропускає удар. Тільки не це. Ти ж тільки більше уваги привернеш, дурень!

Червонію як рак. Машу головою в знак заперечення, може до цього телепня дійде...

— О, дивіться, у нашої пʼятдесят девʼяточки зʼявився лицар-захисник! — каже дівча сімдесят третього.

Чути це «пʼятдесят девʼяточка» боляче. Що б я не робила, скільки не старалась подружитись з усіма, бути модною і стильною, красивою і дотепною — нічого не допомагало. Зі мною не хотіли дружити...

— Не чіпайте її! — Дем стає між мною і дівчатами.

— Ну нарешті ми розкусили цю солодку парочку, — та, що сімдесят пʼятого, починає сміятись.

Всі навколо теж підтримують тихий сміх. Сміятись голосно — не круто.

Та й система типу не за насилля, тож якщо переборщити, то навіть рівень може зняти. Але зараз це більше лякалка, ніж реальність. Вони так і не зробили чіткий алгоритм....

А я... Я хочу змінити цю систему, змінити наш світ, зробити його дійсно справедливим. І щоб таких низькорівневих людей, як я, не гнобили просто за їхній рівень. Я хочу перетворити справедливість популярного в справедливість емпатичного, та мене ніхто і ніколи не слухає... В цьому світі тебе слухають тільки якщо твій левел вище...

— Я проведу тебе додому, — каже Дем, допомагаючи зібрати речі. — І знаєш, я ж... Я тобі дещо приготував... Знаю, ти не любиш це свято, але...

— Мовчи! — кричу пошепки й озираюсь, а потім вириваю з його рук мої книжки.

— Але...

А оточення так і продовжує дивитись на нас, як на якихось тваринок в зоопарку чи цирку.

— Мені не потрібна твоя допомога! — кажу голосніше, ніж планувала.

— О, вистава продовжується, — каже один з хлопців-сімдесят девʼятих, які теж вже во всю спостерігали за нами.

Шкала рівня різко починає падати. Я витягала середній рівень завдяки дуже високим успіхам в навчанні та науковій діяльності, але зараз... Зараз це все йшло коту під хвіст...

— Ти ідіот і все зіпсував!.... — вигукую, вихоплюючи книгу з його рук і швидко біжу геть, не озираючись.

День народження — найгірше свято з усіх можливих. Спочатку батьки навіть не згадали про нього, потім Дем зганьбив мене перед усіма.... Хоча, можливо, батьки просто щось готують?... Минулого року, коли через роботу вони не змогли бути вдома на мій день народження, вони пообіцяли, що цього року на мене чекає приємний сюрприз... Зранку вони поводилися так, ніби взагалі забули про свято... Але ж це неможливо! Зараз є додатки, вони про все нагадують... Скоріш за все вони просто готують сюрприз!

Підбадьорена такими роздумами практично приходжу в норму до приходу додому.

Коли підходжу до нашого боксу — маленького двоповерхового будиночка в блоці — настрій вже знов на висоті.

Прикладаю палець до сканера, двері відчиняються.

— Мамо, тато, я прийшла! — роззуваюсь. Вже в передчутті. — Ну чого ви мовчите? Чи, може, ви приготували для мене сюрприз? — в хорошому настрої йду до вітальні, але і там нікого. Потім до столової... Порожньо. Йду нагору, до спалень... Але там також жодної душі.