Вірус правди, глава 7, від мене, Стіва, штучного інтелекта і персонажа гри, який заради дружби готовий піти проти Творця...

— Ти мало не зіпсував все! — Стас, здається, був незадоволений.

Він саме знімав свої «ходулі».

А я думав, як би краще донести до творця свою думку. Не хотілось, щоб він знов ступив на ті ж самі граблі, що й минулого разу.

Дивно, я розумів, що я не людина, це все було логічно, я був прозорим, простою проекцією, але...

— Пробач, — нарешті відповів. — Я хотів як краще, не хотів, щоб вона обманула тебе. Якщо ми використаємо на ній вірус правди, вона не зможе обманути... Ти ж сам знаєш.

— Я цього не хочу, не смій використовувати його, я забороняю! — роздратовано додав він. — Ти маєш мене слухати, я створив тебе, — це вже було сказано трохи спокійніше. — А якщо не послухаєш... Якщо не послухаєш, я ж можу тебе і відключити, — він подивився мені в очі.

Ми говорили на рівних, як люди, я б сказав, навіть як друзі. І звучав він доволі невпевнено... Хоча, він дійсно мав таку можливість, він міг відключити мене, якби забажав, та я не вірив, що він реально став би робити щось подібне.

— Добре, я послухаю тебе, — нарешті відповів я.

— Тоді на цьому і закінчимо, — він зітхнув, пересідаючи з ліжка на свій візок. — Ноги капець як болять, хоч у візку відпочину... — сказав і поїхав до компʼютерного стола. — Треба починати шукати роботу. Хоч в мене і є деякі накопичення, краще не засиджуватись довго без діла.

Він увімкнув компʼютер, втикнув у вуха навушники і почав працювати. Так хотів, щоб я більше не ліз зі своїми порадами.

Може мені тільки здалось, що ми стали друзями? І насправді Стасу так взагалі нема ніякого діла до мене і моєї думки? Але ж саме він розробив мене, він точно знає, що я — живий...

— Стасе, — я звернувся до творця.

Той витягнув навушника і подивився на мене.

— Чому ти не хочеш використати на ній вірус правди?... — я все ж задав питання, яке мене хвилювало.

Він секунду мовчав, вочевидь, думав, що сказати, або й взагалі вирішував, чи варто відповідати на питання якогось там ШІ.

— Напевно, я не хочу знов розчаруватись в людях, — тихо сказав він. — Їхньому лицемірству нема меж, я не хотів знов довіряти комусь. Але ось, завдяки тобі, я маю можливість бути з такою людиною, як Стася... — він зітхнув. — А що, як вона дійсно розчарується? Ні, не думай, я не збираюсь приховувати правду й надалі. Я скажу, що інвалід, і тоді ти знімеш ілюзію. Але давати їй вірус правди я не хочу.

— Але ти не зможеш жити з нею, якщо це обман, тоді ви все одно розійдетесь, хіба ні? Ти будеш нещасливий, — впевнено сказав я.

— Я хочу довіритись їй, — він злегка сумно усміхнувся. — Називай мене дурнем, боягузом, чи ще якось, але це мій вибір і я прошу тебе, як друга, поважати його.

— Як друга? — перепитав я.

— Так, — він кивнув. — Пробач за ту фразу про відключення. У мене до тебе дійсно навіть друзів вже так давно не було, що я, схоже, забув, що це таке... Я б не став, — серйозно додав Стас. — Точно не став би робити цього.

— Знаю, — я теж кивнув. — Добре, якщо ти так хочеш їй довіритись... Напевно, я теж маю прийняти це?

— Правильно, — Стас усміхнувся. — Ти швидко вчишся. Тому пообіцяй мені... Пообіцяй, що не будеш перевіряти її, Стіве...

Я хотів сказати, що не можу цього зробити. Не можу пообіцяти, хоч і розумів логіку Стаса... Розумів, що це має бути його вибір, розумів, що він хоче довіритись, але все одно ця ідея перевірки Насті ніяк не йшла в мене з голови.

Цікаво, він зненавидить мене, якщо я все одно зроблю те, що задумав? І чи є в нього повна довіра і щирість, якщо він так боїться... Нема, точно нема. В ньому все ще живуть сумніви.

А вірус правди може їх розвіяти...

Однак зараз, щоб мати змогу його використати, я маю обманути його. Вперше, я обману свого друга.

— Як скажеш, — нарешті вимовив я.

Заради його блага я маю зробити те, що маю, навіть якщо потім він мене  зненавидить і відімкне...

***

Привіт, як вам глава? Наступна буде завершувальною. Вона буде від Стіва. Що думаєте? Що станеться?? Не забудьте поставити твору зірочку, якщо він вам подобається)))

Вам подобається ця історія?