Вірус правди, глава 5, в якій у мене з Настею все мало не доходить до...

— Здається, ти нервуєш, — припустив Стів.

— Авжеж, нервую... Як вона нічого не зрозуміє, якщо ми будемо наодинці? Це — погана ідея, я не піду... Як я взагалі на це погодився?...

— Поки вона тебе не торкнеться, все буде добре, — весело сказав ШІ. — А якщо торкнеться, то зрозуміє, що все — тільки образ. Хіба у тебе нема більш сучасних приспособ? Я тут посерфив в інеті і...

— Що ти зробив? — перепитав я його.

— Ну погуглив, в гугла спитав, от, — додав Стів. — Можна замовити таке спеціальне знаряддя замість каляски... Схоже на ходулі. Притримують ноги.

— Не знаряддя це, — я зітхнув. — На них капець як незручно, — я зітхнув.

— Звідки ти знаєш? Постійно в калясці!

— В мене вони є, — знизав плечима. — Я ж не якийсь бідний родич... І моя зарплатня і не таке дозволяє... Точніше, дозволяла, — я знов зітхнув. — Теж думав, що так буду жити більш повноцінно і все таке, але на них я капець як втомлювався, на візку в сто разів зручніше, та й звичніше.

— Ти просто спасував перед труднощами! — заявив Стів. — А справжній герой ніколи не пасує! Він йде до своєї мети!

— І нащо я написав тебе таким впертим, — пробурмотів собі під носа.

— Я не впертий, а цілеспрямований, — не погодився він.

— Так-так, — я усміхнувся.

— І де твій протез? — Стів, схоже, дійсно не збирався відступати.

***

Коли стояв перед її дверима, знов хотів на все забити і просто повернутись додому. На клятих недо-ходулях було дуже незручно. Я, схоже, зовсім відвик від них.

А був, був же період, коли я намагався повернутись до так званого «активного» і звичного життя...

— Дзвони!— відірвав від роздумів Стів.

— Дістав! — на цих словах таки натиснув на дзвінок.

І майже в ту ж саму секунду двері відчинились.

Настя стояла на порозі... Вдягнула легеньку блакитну сукню, навіть нафарбувалась. Це дійсно виглядало, як побачення.

— Ой, ви напевно телефоном говорили, — вона злегка почервоніла.

— Ви почули... Пробачте, — я усміхнувся. — Друг дзвонив.

— Зрозуміло, проходь, — Настя запнулась, пропускаючи мене в квартиру. — Тобто, проходьте.

— Був би радий перейти на ти, — я зазирнув їй в очі. — Авжеж тільки якщо вам так теж буде зручно...

— Так, — тихо сказала вона і усміхнулась.

І провела мене всередину, через коридор і до вітальні.

Тут вже було накрито на стіл. Був пиріг, цукерки, заварник, чашки і цукор. А також дві тарілки з виделками.

Тут було таке ж саме планування, як у мене: всього дві кімнати, кухня і ванна. Я був небідним, але велику квартиру не хотів. Моя була зручною, нічого зайвого, менше прибирань. Знову ж таки, я міг дозволити собі покоївку, але не любив зайвих людей в домі.

— Сідайте, тобто, сідай, — виправила вона себе і злегка почервоніла.

— Дякую, — я усміхнувся дівчині і присів біля неї.

Нарешті прийняв сидяче положення: «ходулі» були зовсім незвичними, і сидіння на дивані стало буквально порятунком.

А вона тим часом налила мені чаю, а потім через голосову команду увімкнула телевізор.

— Ти не проти якоїсь легкої комедії? — запитала, подивившись на мене.

— Тільки за, люблю комедії, — одразу погодився я.

— Цю не дивися? — вказала курсором на фільм. — Давно хотіла подивитись, але приводу не було.

Фільм виглядає знайомим, але я хитаю головою в знак заперечення: все одно не памʼятаю про що він. Можливо, колись починав дивитись, а може просто бачив його трейлер. І в жанрах тут не просто комедія, а романтична. Можливо, саме через це я його не додивився? Чи ні?

— Клас, тоді вмикаю, — сказала вона і дійсно увімкнула фільм.

Історія виявилась доволі тривіальною, але кумедною. Ми постійно сміялись і обговорювали те, як герой намагався прикинутись багатієм, щоб сподобатись дівчині.

—...Знаєш, не люблю, коли люди обманюють, — раптом сказала вона. — Не можу його зрозуміти.

— А я можу, — не погодився я. — Вона йому подобається, її батьки багаті, вона сама — небідна. Авжеж, йому не хочеться показувати, що він — бідняк, і не має за душею нічого, окрім цього почуття.

— Краще б він показував саме почуття і відкрився, — вона подивилась на мене.

— Тільки в кіно дівчата плюнуть на статки, — я насупився. — І не тільки на статки. Зовнішність також важлива. Нехай у фільмах і книгах розписують, як закохуються в чудовиськ. І хоч «чудовисько» — це алегорія, в реальності у подібних хлопців просто нема шансів навіть познайомитись із гарною дівчиною типу тебе.

Вона раптово почервоніла.

— Дякую за комплімент, — вона злегка почервоніла і відвела погляд.

— Це не якийсь там комплімент, я просто констатую факт, — я усміхнувся і торкнувся долонею її щоки, щоб наші погляди знов зустрілись.

— Думаєш, вона щира? — втрутився Стів так несподівано, що я аж відсахнувся від Насті.

— Пробач, — вона різко підскочила з місця. Була червона, як рак.

— Ти пробач, — я почухав потилицю.

Напевно, не варто було цього робити. Тепер вона ще злякається, що я маньяк якийсь, бо на першому ж побаченні поліз мало не цілуватись....