Вірус правди, глава 4, коли я захотів знов відчути себе звичайним хлопцем, а не інвалідом

Поки ми добирались додому, мене не покидала одна й та сама думка... Якби я зміг дати «вірус правди» Кет, що б вона мені сказала? Її настільки розчарувала моя зовнішність? Може, вона вирішила помститися мені за витрачений на мене час чи щось таке?

— Ти якийсь надто задумливий! — звернувся до мене Стів. — Мені нудно!

— Не хочу, щоб всі слухали, про що ми говоримо, — завуальовано сказав я.

Так, я був у комунікаторі, але все одно так вже давно ніхто не розмовляв. Зазвичай всі надавали перевагу голографічному звʼязку з 3D-проекцією співбесідника. Авжеж, це не стосувалось ділових швидких розмов: тут використовувались комунікатори без проекцій.

Коли ми вже опинились в будинку, на моєму поверсі, від роздумів відірвав жіночий голос:

— Доброго дня! А ви — новий жилець з квартири навпроти? — блакитноока блондинка, моя сусідка, дивиться так привітно... В руках в неї купа пакетів. — Я — Настя, ми, здається, з вами не бачились?

Така мила і симпатична, сама заговорила зі мною. І ось в одного з пакетів відірвалась ручка і він мало не впав, але я підхопив його.

Не знаю, що і як при цьому показувала моя проекція... Але діяв інстинктивно.

— Оце у вас реакція, дякую! — вона усміхнулась.

— Ого, а вона нічого! — Стів аж присвиснув. Не знав, що він так вміє!

— Так, я еее... Я Стас. Живу навпроти.

— Зрозуміло, — дівчина продовжила усміхатись. — Знаєте, ви чимось схожі на попереднього власника цієї квартири.

Ця її заява насторожила... Але ж я точно виглядаю інакше... Та й ми з нею практично не бачились в моєму справжньому вигляді.

— Цікаво, — тільки й вимовив я.

— До речі, я сьогодні планувала спекти пиріг! — раптом сказала вона, коли ми вже дістались до її дверей і вона забрала пакет. — Не хочете зайти ввечері?

— О, це у вас побачення? Побачення? — вклинився Стів. — Але Стас, давай я її спочатку перевірю! Можливо, це все фарс, хіба ти не хочеш знати правду? Знати, як вона ставиться до тебе реального? В цьому ж і було все найвеселіше!

Я лише ледь помітно похитав головою.

— Ну Стас! Ми просто зобовʼязані використати вірус правди на ній! — не здавався Стів.

— Не хочете? — здається, вона сприйняла моє хитання головою, як відмову. — Пробачте, у вас напевно свої справи і...

— Ні, що ви, — я усміхнувся. — Я просто замислився. А ввечері я вільний і з радістю зайду.

Не знаю, як мені вдалось так просто сказати це. Ніби я вже й не був інвалідом... Ніби все повернулось так, як було раніше... Це додавало впевненості в собі.

— Клас, тоді чекатиму, — вона мило усміхнулась. — О шостій нормально?

— Так, супер, — я усміхнувся. — До вечора.

— До вечора... — на цих словах вона пішла до себе.

Я теж поїхав додому.

Мав змішані відчуття.

Рушив до спальні, підʼїхав до ліжка, перебрався на нього, ліг і почав просто дивитись в стелю.

— І знов ти задумливий! — Стів не залишив це без уваги. — Капець якийсь, ти надто багато думаєш, Стасе!

— Якби я думав мало, то навряд розробив би тебе, — зауважив, злегка насупившись. — І вже точно не зміг би придумати, як витягти тебе з гри.

— І то правда, — легко погодився він. — Але щодо дівчини... Я впевнений, що спочатку ти маєш перевірити її!

— Не загадуй... Можливо, нам взагалі буде нудно разом, — я знизав плечима. — Не хочу. Не зараз...

— І чому в мене враження, що ти боїшся?

— Нічого я не боюсь, — я подивився на проекцію.

Цікаво, в мене давно не було друзів, ще з аварії... Ні, вони були, але поступово всі віддалились. Точніше, я сам відштовхнув більшість з них. Не хотів бачити в їхніх очах жалість. Це конкретно виводило...

З дівчиною було інакше. Спочатку я вірив, що все може бути добре, але через деякий час... Їй набридло, просто набридло.

Кохання, як такого, взагалі, схоже, не існувало. Хімія, пристрасть — так, але не оті всі метелики та самопожертва з тупих серіалів.

Я насправді й не сподівався, що Настя прийме мене. Мені просто хотілось згадати, як це — бути нормальним...

Але, авжеж, все, як і завжди, пішло не за моїм планом....