Вірус правди, глава 3, глава експериментів, коли я вийшов в світ в чужому облику і ми випробували вірус правди...

— Я готовий, — сказав, але не надто розраховував на те, що щось станеться, однак...

Стів розчинився в повітрі, перетворившись на код, який одразу ж оточив мене.

Дивні відчуття охопили моє тіло, а ще я почав ніби світитись зсередини.

— Якого...

Коли все завершилось, моя рука все одно якось дивно світилась. А ШІ Стів зник.

— Ей, що ти зі мною зробив? — я озирнувся по сторонах.

— Підійди до водної поверхні і оглянь себе, — почув десь в голові.

— Якої ще поверхні?! — перепитав, а потім зітхнув. — А, точно, в «TTWBO» ж нема дзеркал...

— Що ще за дзеркала? — зацікавлено перепитав голос Стіва.

— Де ти дівся? — відповів питанням на питання.

— Підійди до водної поверхні!

— Дістав... — я зітхнув і спрямував візок до дзеркала.

Подивився на себе і не впізнав... Я... Чомусь у дзеркалі я був без візка, та ще й стояв. А виглядав, якось середнє між Стівом і мною... Молодий, накачаний і здоровий... Не те щоб я сам не був молодим. Та й руки і в мене самого були накачані, але... Ноги, бачити, як я стою... Це було дуже дивне і хвилююче відчуття.

Обличчя було моє, але очі... Світились блакитним. А мої були сірими.

— Але якщо буду на калясці, все одно видам себе... — шоковано сказав я.

— Не видаш, — заперечив голос в моїй голові. Ніхто не буде бачити істину, окрім тебе!

— Ти знов дивно розмовляєш! Що ще за істина? Ми не в твоїй грі... Чорт, напевно в мене просто поїхав дах! Чому це я розмовляю з тобою, як з живим?!

— Ти маєш відкрити правду, — знов заладив своє Стів. — Прямо зараз.

— Я тобі не вірю! Мені просто треба поспати, все не могло вийти так добре і швидко...

— Тоді... Давай перевіримо, — запропонував він. — Що ти втрачаєш? Піди розважся! Найцікавіше дізнаватись правду у людних місцях. Це дуже весело!

— Памʼятаю, скільки НІПів ти так «повеселив», — я зітхнув.

— Підемо до сусідів!

Одразу згадалась симпатична молода дівчина, що жила навпроти. Коли я ще не познайомився з Кет, постійно підкараулював дівчину, щоб перекинутись з нею парою слів на площадці... Вона була дуже милою і привітною. Але потім якось захотіла мені «допомогти». Це розізлило і я став її уникати. Не хотілось, щоб мене жаліли.

— Ні, — я захитав головою. — Та й взагалі, мені вистачило негативу зі знайомими, тим паче, з жінками. Якщо й йти кудись, то тільки до незнайомців, так само, як це робив ти.

— Теж варіант, — погодився він. — Веди мене до місцевої таверни!

— Бару, — виправив його я.

— Що ще за «бар»?

— Сучасна назва таверни, — я знизав плечима. — Хоча в бар я не піду, таким, як я, там не місце...

— Таким, як ти? — перепитав голос в моїй голові.

— Інвалідам, — я зітхнув. — На калясках. Ти не уʼявляєш, наскільки жорстока реальність.

— Реальність? — знов по-дурному перепитав Стів. — Не знаю, що ти маєш на увазі, але я гарантую тобі, що ніхто не зрозуміє, що ти на цій штуці. Хіба ти не бачиш, що відбивається в цій магічній поверхні?

— Та це просте дзеркало, — я знов зітхнув. — А як воно буде в реалі, я не знаю.

— Іди! — знов сказав він. — Це буде дуже весело!

— Схоже, ти не відчепишся, поки я кудись не сходжу, — я усміхнувся.

Подумав, що все одно гірше вже навряд буде. Якщо всі будуть бачити мене іншою людиною, здоровою і на своїх двох, то... Може це дійсно буде цікаво.

***

— Я передумав, — сказав, як тільки ми опинились біля кафешки.

Щоб було не так палєвно, вдягнув у вухо блютуз-комунікатор. Нехай краще всі думають, що я розмовляю з кимось по старющому комунікатору, а не в мене не всі вдома.

— Ні, ти підеш туди, — несподівано серйозно каже Стів. — Поговориш з кимось, а потім, в середині розмови, якось промовиш слово «правда». Як тільки я його почую, це буде сигнал. І я використаю вірус правди на цій людині.

— Нічого не вийде...

— Ти спочатку спробуй!

Я зітхнув і все ж заїхав до кафе. Озирнувся по сторонах. Тут було не так вже й багато відвідувачів: все ж, зараз тільки одинадцята: для сніданку пізно, для обіду рано...

Підʼїхав до стійки замовлення, замовив все онлайн, оплатив, отримав номерок, поїхав до вільного столика... Зупинився перед ним.

— Привіт, не зайнято? — запитала зі спини миловидного вигляду дівчина.

— Та ні, — я знизав плечима.

— Клас, — вона сіла біля мене. Усміхалась. — Мене звуть Ліза, я часто тут буваю на великій перерві в універі. А ти? Ти теж вчишся? Вперше бачу тебе тут...

Усміхалась, стріляла очима, дивилась так... Я вже й забув, як це, хоча до аварії не був обділений жіночою увагою.