Вірус правди, глава 2, коли я зрозумів, що коли щось одне йде по..., кхм, по наклонній, то й інше тягнеться за ним.

Лягаючи спати, я вперше за довгий час дивився на майбутнє з обережною надією. Вже почав продумувати, як запрошу Кет до себе, як ми розвіртуалимось, почнемо зустрічатись в реалі... Вже завтра подзвоню їй на відео, хочу, щоб вона відчувала, що я їй повністю довіряю, хочу, щоб вона і сама так само повністю довірилась мені.

Не памʼятав, коли я так  солодко спав останнього разу... Почав прокидатись від настирливого телефонного дзвінка. Це дивувало... Мені майже ніколи ніхто не дзвонив. Хіба що батьки раз на пару тижнів.

Розплющив очі, повернув голову, взяв з тумби годинник-комунікатор, вдягнув, натиснув «відповісти».

— Стасе, я дзвоню тобі вже десятий раз! — мало не кричав шеф. — Що за неподобство! Ти не мав право на розголошення! Ми відлучимо тебе від гри! Ми заберемо в тебе все і....

— Про що ви? — перепитав я.

— Зайди в інтернет! Погугли себе! І передзвони. Чекаю! — на цих словах він відключився.

І я почав гуглити...

Спливло все. Моя посада, деталі проєкту, скріншоти, які я відправляв зі свого захищеного аккаунту і які не могли так просто перехопити, до них був доступ лише в однієї людини...

І вишенька на торті — фотка. Вчорашня фотка для неї, для Кет.

Зітхнув і передзвонив шефу.

— Я не знаю, як так вийшло, — перше, що сказав. — Вчора я дійсно кидав фотку своїй дівчині, але...

— Та що мені до твоїх фоток! Наші айтішники вже чистять інет від скрінів гри! Але витік інформації — це точно твоя провина! Тобі не відвертітись! Ти звільнений, Стасе!

— Ви не можете, це я створив Стіва! — відповів аж надто емоційно.

— Підготуй все для передачі, в тебе є одна доба, — сказав він. — і радій, що я не подам до суду!

— Але це я створив його і...

— Я все сказав! — перебив шеф. — У тебе доба, завтра зранку щоб передав все на корпоративну хмару.

На цьому виклик обірвався. Точніше, шеф просто скинув мене.

Я мав би злитись на Кет, бо ж виходило, що саме вона злила інфу, але замість того думав лише про роботу... Напевно, я жалюгідний... В мене не було нічого дорожчого...

Ця робота, Стів, це був проєкт всього мого життя... Я створив і протестував практично ідеальний штучний інтелект. Ця гра мала стати бомбою. Стів насправді міг стати чимось крутішим за простого персонажа гри — настільки він був самодостатній.

А тепер... Тепер я не зможу працювати з ним.

Я підвівся... Руками перетягнув себе в крісло-каляску і поїхав до компа.

Зайшов на хмару для капсули занурення, відкрив теку свого тестового сервера гри «TTWBO».

Саме тут зберігалось усе, чого так хотів шеф.

Я почав вантажити файли.

Наручний комунікатор пілікав і пілікав. І тут мені в голову стукнула одна цікава ідея...

Замість того, щоб завантажити все шефу, я завантажив фінальну версію собі. Стів вже був на фінальній стадії випробувань, і можливо, якщо я дещо підшаманю, в мене вийде запустити його в реалі через модуль доповненої реальності... Шефу ж згрузив версію півмісячної давності.

Радів, що мав добрий захист і що на моє реальне місцеперебування точно ніхто не міг вийти.

Весь день і ніч провозився з тим, щоб адаптувати Стіва до застосування на модулі. Якщо я буду першим, якщо проведу випробування, Стів стане моїм білетом в безбідне життя...

Як тільки закінчив і треба було випробовувати, чи вийшло, я затамував подих.

Якщо в онлайні вони навіть все підчищуть, не факт, що мене все одно хтось не впізнає... Хоча я мало з ким спілкувався всі ці роки, але все одно... А що як я використаю його? Якщо запуститься, то це буде можливо...

І так буде справедливо. Бо Стів — моє творіння. Так, це буде справедливо...

Я натиснув на «пуск».

Яскраве світло спроєктувало голографічний силует Стіва прямо з модуля. Тепер він стояв прямо навпроти мене. Виглядав майже як людина... Єдине — світився синім світлом, а навколо літав двоїчний код. Його код. Я створив його, і тому легко розпізнав, що значать усі ці нулі та одиниці...

— Вітаю тебе, мандрівнику. Радий, що ми нарешті зустрілись, — сказав він, дивлячись на мене й усміхаючись. — Правда буде відкрита, чи готовий ти стати тим, хто буде її відкривати?

— Якого біса... Ти просто повторюєш фрази з гри? — я розчаровано зітхнув.

— Все залежить від твоєї відповіді, Стасе.

— Звідки ти знаєш моє імʼя? — я шоковано дивився на проєкцію.

— Все залежить від твоєї відповіді, Стасе, — знов повторив він. — Чи готовий ти стати тим, хто відкриє правду? Якщо так, потисни мені руку і я допоможу тобі, — Стів простягнув мені голографічну напівпрозору руку...

Я зітхнув... Напевно, в мене нічого не вийшло. Це просто алгоритм, нічого більше. Я не зміг скопіювати ШІ, тільки пародію на нього зробив.

Хоча...

Я подивився на Стіва.

Я не проєктував ці дії в реалі. В принципі, що я втрачаю...

Я простягнув долоню вперед і торкнувся прозорої руки...