Адвокат у смартфоні, 1 глава. Страх — природна реакція

Анотація до книги "Адвокат у смартфоні"

Хотіла б я бути вітром. Просто літати туди-сюди, не думати, не кохати, не ненавидіти, не соромитись, не сподіватись, не довіряти. Останнє — найважливіше. Ніколи нікому не довіряти, ніколи не сподіватись на награні хепіенди, як в клятих мелодрамах, які пачками штампують усі кому не лінь, і де всі героїні милі і красиві, часто дурнуваті, але в кінці обовʼязково закохані, щасливі та багаті. 

Та якось все одно на ту красу і дурнуватість. Мені навіть на багатство все одно. А от довго і щасливо, та ще й з коханим... І як я могла повестись на його казки? Ніби ж вже давно не малолітка.

Але навіть якщо жінці вже далеко не шістнадцять і не двадцять шість, це не значить, що вона вже віджила своє. 

З висоти пташиного польоту люди здавались дрібними комашками. Я б хотіла бути вільною, як пташка...

Глава 1. Страх — природна реакція

Моє життя скінчилось. Так, саме це і трапилось, і трапилось ще тиждень тому. Я дивилась на місто практично з висоти пташиного польоту. Жалюгідна дурепа, як ще себе назвати я просто не знала.

Закохалась через інтернет майже на старості. Подумати тільки, мені вже майже сорок, а я довірилась незнайомцю в інтернеті... Моє імʼя тепер ніколи не відмити. Значить, я тепер не зможу працювати з дітьми. А робота вчителем була для мене практично цілим всесвітом.

«Практично» тому що все ж і жіночого щастя мені теж хотілось. Хотілось, щоб хтось повертався додому, щоб я про когось піклувалась, і щоб цей хтось піклувався про мене. Можливо, хотілось, щоб ми завели дітей... І я ж бачила, бачила що до всього цього могло дійти. Не можна так обманювати, це неможливо... Неможливо, правда?...

Довірилась йому, як маленька дівчинка. Краще б сиділа над зошитами учнів і навіть не заходила на той сайт знайомств. А то послухала молодшу «подружку»... Хоча, чому це я скидаю провину на Марго? Я і тільки я відповідаю за свої вчинки.

І якщо я хочу, щоб це закінчилось, мені необхідно зробити всього один крок.

Але спочатку...

Я подивилась на мобільний в моїй руці. Фото і відео, ви ж так їх любите. Особливо, провокативні. Налітаєте як стервʼятники, щоб урвати собі хоч шматочок гнилі. Її запах приманює вас. Вас завжди приманює щось огидне. А потім все це огидне ви несете в маси. А маси це хавають. Маси взагалі хавають практично все.

А потім показують свою чарівну справедливість.

Їхня справедливість — тотальне слідкування за кожним кроком. Тисячі очей, що тільки й чекають на чергову сенсацію. Вони живуть тільки тим, що впиваються чужим горем, вони не знають інших емоцій, тільки цим і підпитують себе... А я просто стала ще однією такою підпиткою.

Я відчинила двері на балкон. В кімнату одразу залетів свіжий вітер. Немов чіпляючись за нього, я робила глибокі вдихи. Дихати, жити, відчувати. Все це так прекрасно, коли не так жахливо, як у мене.

Вийшла на балкон, прикрила за собою двері. У мене був старенький балкон: буквально маленька плитка і низенький бортик, і все це на двадцять першому поверсі. І хоч зазвичай я боялась висоти, сьогодні все було інакше.

Свіже повітря наповнило легені і я чомусь відчула себе вільною, як ніколи.

Хотіла б я бути вітром. Просто літати туди-сюди, не думати, не кохати, не ненавидіти, не соромитись. Не сподіватись і не довіряти. Так, останнє — найважливіше. Ніколи нікому не довіряти, ніколи не сподіватись на награні хепіенди, як в клятих мелодрамах, які пачками штампують усі кому не лінь, і де всі героїні — на одне обличчя.

Милі і красиві, часто дурнуваті, але в кінці обовʼязково закохані, щасливі та багаті.

Та якось все одно на ту красу і дурнуватість. Мені навіть на багатство все одно. А от довго і щасливо, та ще й з коханим... І як я могла повестись на його казки? Ніби ж вже давно не шістнадцять. Навіть не двадцять шість.

Я усміхнулась. Але навіть якщо жінці вже далеко не шістнадцять і не двадцять шість, це не значить, що вона вже віджила своє.

Я подивилась униз.

З висоти пташиного польоту люди здавались дрібними комашками. Я б хотіла, бути вільною, як пташка...

Стиснувши низеньку перегородку, яка відділяла мене від безмежного  і галасливого простору мого міста я нахилилась вниз... Серце забилось частіше.

Звуки вулиці ледь-ледь долітали до моїх вух, змішуючись в один суцільний гул — голос міста. Цей голос, здавалось, кликав мене спуститись. Полетіти, але не вгору, а... Як там було в тій пісні?

Усмішка не сходила з мого обличчя.

Коли все йде не за планом, треба або плюнути на план, або плюнути просто на все...

Серце забилось частіше. Було лячно. Але напевно це нормально. Страх — природна реакція. Тихо, тихо, все добре, Таю. ʼ

Страх — не вічний, і йому теж приходить кінець. Як і болю, і стражданням.

Жоден адвокат все одно так і не взявся за цю справу, тож залишається просто відпустити....

Коли я вже хочу відпустити, телефон в моїй кишені вібрує. Це відбувається настільки несподівано, що я відсахуюсь назад, до стіни будівлі.