Тейкер. Я заберу твій біль.

Анотація до оповідання "Тейкер. Я заберу твій біль. "

Рома, звичайний хлопець, декілька місяців бачить один і той самий сон. Невідомий голос питає його, що б він хотів мати, якби міг отримати будь-що. Багато тижнів він не зважується відповісти на питання, але в кінці кінців таки каже, що хоче мати змогу зцілювати навіть смертельні рани, щоб врятувати кохану, хвору на лейкімію. Але голос каже, що за таку силу ціна буде надто велика... Тоді Рома знаходить інший варіант. Але чи під’ємною для нього буде ціна забирання чужого болю?... 

Цей сон снився мені вже четвертий місяць. Завжди однаковий. Я стояв на краю прірви, дна якої було зовсім не видно. Навколо було дуже темно, а повернути назад я не міг, аж доки не прослухаю ті ж самі репліки... До того разу я ніколи не відповідав, боявся своїх бажань і, насправді, напевно то було правильно... Бо ж останні два місяці, коли я відповідав, кожен мій наступний день перетворювався на справжнє катування... Але як би боляче мені не було минулого дня, всі ці два місяці на друге питання я все одно відповідав однаково...

ОПОВІДАННЯ

— Уяви, що тобі підвласне будь-що... Що б ти хотів мати?

Я мовчав, але таємничий голос продовжував питати.

— Якби ти мав можливість отримати силу, що б ти обрав?

Саме тоді моя дівчина, з якою ми буквально все дитинство були разом, вже третій місяць лежала в лікарні. Рак поступово спалював її зсередини. Вона схудла, а в її очах, навіть коли вона намагалася робити вигляд, що все добре, завжди відображався біль.

Коли вона захворіла, всі друзі з університету та району поступово стали зникакати з нашого життя.

Батьки її були п’яницями, тож вона була як сирота, а мої, хоч і співчували, насправді з самого початку були проти наших відносин. Не зважаючи на нашу з нею донорську сумісність, вони не підписали клятий папірець і я не міг стати її донором. Через це весь цей час я з нимии не спілкувався.

— Скажи мені, не бійся...  — продовжував мене спокушати таємничий голос.

— Сцілювати навіть смертельні рани?

— Але будь-яка сила потребує врівноваження.

— Що це значить?

— Не можна напряму порушувати рівновагу. Це стосується і законів життя і смерті... При рівноцінному обміні за таке сцілення доведеться померти. Ти не бог, щоб робити таке, хлопчик.

— Заради неї я готовий померти...

— Та чи готова вона прийняти таку твою смерть? Думаєш, її це не вб’є? Подумай ще...

— Тоді забирати. Якщо б я тільки міг забирати цей біль... Я хочу щоб вона жила трохи довше... Ще вісім... Ні, дев’ять місяців. Тоді все вийде...

— Добре. Я обіцяю тобі, що вона буде жити цей час. І навіть її біль, тепер ти зможеш його забирати. Але у всього є своя ціна і ти мусиш бути до цього готовий...

***

Піп. Піп. Піп.

Будильник дзвенів незвично гучно.

Ще до того, як я остаточно прокинувся, я відчув важкість у голові і, як завжди, почув голоси...

«Він зовсім не звертає на мене уваги. Точно зраджує...  Я більше не хочу так жити. Набридло це все. От цікаво, якщо я піду зараз і викинусь з вікна, він теж не зверне на це уваги?»

Цей голос душі я б впізнав з тисячі. Моя молода сусідка—(недо)суїцидниця, Маша... Правда, суїцидниця вона тільки подумки. До діла в неї так ніколи і не доходило. Пам’ятаю, як злякався за неї, коли вперше почув її голос...

Вона була гарною дівчиною, завжди мило посміхалася, коли ми зустрічалися в під’їзді або біля наших квартир. Та її образ усміхненої і щасливої молодої дружини зовсім не в’язався з її думками. Коли я вперше почув її, то навіть не встиг подумати — просто побіг до чужої квартири і почав несамовито стукати в двері.

ЇЇ чоловік постійно запізнювався з роботи і, судячи з її голоса душі, зраджував. Вже не раз вона відчувала запах чужих парфумів на його сорочках і плакала ночами на проліт...

Вони не кричали, не били посуд і тому подібне, тож усі навкруги вважали їх зразковою парочкою. Чоловік її працював якимсь замдиректором чогось там, тож в очах суспільства навіть просто за це вже вважався майже ідеальним. А вона... Вона тупо сиділа вдома і ростила його дитину. Напевно саме дитина до цього часу стримувала її від самогубства.

Довгий час я не міг зрозуміти, чому вона просто не піде від нього. Аж якось вона і сама над цим задумалась. Все виявилось куди простіше, ніж я думав.

Вона просто боягузка.

«Краще погано, але за відомим сценарієм... Краще з ним, аніж самій. Я постійно сама... Але ж всі люди народжуються і помирають самі, тож, напевно це нормально?...»

В такі моменти я уявляв, що вона підходить до вікна і дивиться вниз, з дев’ятого поверху на сірий асфальт біля будинку.

Я завжди відчував коли вона дивиться у вікно і саме в такі моменти забирав її біль. Тоді вона раптом усміхалася десь в душі і згадувала про свою дитину.

І ще один день вона вирішувала пожити...