Глава 10

До обіду в таблиці було двадцять три рядки.

Вона взяла два роки фондівських програм — не тому, що два роки щось означали, просто далі папки вже були складені інакше й довелося б починати нову таблицю.

На восьмому рядку вона вперше помітила готель.

Не сам готель. Назву.

Вона вже стояла вище.

Прокрутила назад.

Потім ще вище.

Із дев’яти виїзних заходів п’ять проводили там. Ще два — в іншому комплексі, де вона сама була кілька місяців тому. Два решта — в різних місцях.

Вона додала колонку «локація».

Заповнила.

П’ять однакових назв тепер стояли одна під одною.

Нічого дивного.

Хороший комплекс. Велика група влазить. Є окрема дитяча кімната, зала, харчування, парковка для автобуса. Вона сама знала, скільки проблем може створити готель, який на словах готовий прийняти сорок людей із дітьми, а за день до заїзду раптом згадує, що додаткових ліжок у нього чотири.

Відкрила кошториси.

Закупівельні папки лежали окремо. Рік тому вона про цей архів навіть не знала. Тепер написала фінансистці, та відкрила старі закупівлі; кілька папок довелося попросити окремо.

Ціни відрізнялися.

Десь були дорожчі номери, десь дешевші. В одному проєкті діти йшли без окремої оплати за проживання. В іншому окремо рахували конференц-залу. Ще в одному комплекс дав знижку за п’ять ночей.

Вона не знайшла нічого такого, що можна було б обвести червоним.

Зате в листуванні постійно траплялося:

«Наш комплекс підтвердив».

«У наших є вікно на ці дати».

«Подзвони в наш готель».

Ніхто навіть не писав назву.

Усі знали, про який ідеться.

Вона відкрила пошук по старій пошті й ввела назву.

Листів було багато.

Бронювання, меню, уточнення щодо номерів. В одному координаторка питала, чи можна привезти групу на день раніше. Менеджер готелю відповів:

«Для вас щось придумаємо :)»

В іншому:

«Як завжди, список можете дати пізніше, тільки не в день заїзду, благаю».

Ще через рік:

«Діти до трьох безкоштовно, я вам це не міняла».

Вона закрила пошук.

Нормальні робочі стосунки.

Навіть хороші.

Наступною повторилася друкарня.

Вона спочатку не помітила, бо назва юридичної особи в рахунках була довша за ту, яку всі в офісі використовували. Потім звірила код у договорі.

Та сама.

Програма для кандидатів.

Буклети для громад.

Сертифікати.

Плакати.

Банери.

Методички.

Папки.

Блокноти.

В одному проєкті — дитячі розмальовки.

Вона порахувала.

Тринадцять замовлень із сімнадцяти, де взагалі була поліграфія.

Пішла до фінансистки.

Та сиділа над якимись актами й їла виноград просто з пакета.

— Чого ми майже все друкуємо в одних?

Фінансистка не підняла голови.

— Бо вони друкують.

— Інші не друкують?

— Друкують.

— Тоді?

Фінансистка поставила галочку на аркуші, тільки після цього подивилася на неї.

— Ти хочеш коротку відповідь чи правдиву?

— Правдиву.

— Вони знають наші макети. Не гублять логотипи. Не питають тричі, що таке крейдований папір. Можуть передрукувати сто сертифікатів увечері, якщо хтось зранку вирішив, що треба інше формулювання. Кур’єр нормальний. Рахунки роблять нормально. І якщо ми кажемо «оплата після заходу», вони не влаштовують драму.

— Ціни?

— Дивись закупівлі.

— Дивлюся.

— І?

— Нормальні.

— Ну то що ти хочеш від мене?

Вона взяла одну виноградину.

— Нічого.

— Тоді поклади виноград назад.

— Пізно.

Фінансистка зітхнула.

— От тому я людей не люблю.

Вона повернулася в кабінет.

У закупівельних папках було по-різному. Десь три пропозиції. Десь дві й пояснення, чому третю не отримали. Десь замовлення було настільки мале, що погоджували простіше. В одній закупівлі знайома друкарня справді дала найнижчу ціну. В іншій була другою, але перша не гарантувала потрібний строк.

Вона відкрила ще одну.

Тут виграла знайома друкарня з різницею в кілька сотень гривень.

Нічого.

Наступна — знову.

Знову нічого.

На екрані це все одно виглядало так, ніби інших друкарень у місті майже не існувало.

Під вечір вона повернулася до таблиці.

На екрані залишилася її таблиця.

Готелі.

Тренери.

Поліграфія.

Перевізники.

Консультанти.

Служби.

Міжнародні партнери.

Усе з’єднувалося не лініями, а звичкою.

Люди знали одне одного.

Довіряли.

Телефонували напряму.

Не витрачали час на пояснення.

Поверталися до тих, хто вже не підводив.

Якби вона організовувала щось завтра, сама зробила б майже те саме.

Подзвонила б у знайомий готель.

Попросила б знайому друкарню.

Взяла б тренера, після якого не доводилося вибачатися перед групою.

Написала б начальниці служби, а не загальну адресу.

Саме ця думка її й зупинила.

Вона відкрила файл із трьома рядками.

«Для дитини».

«Для сім’ї».

«Для проєкту».

Додала четвертий.

«Для системи».

Подивилася.

Стерла слово «системи».

Написала:

«Щоб усе це працювало».

Теж не сподобалося.

Стерла весь рядок.

О дев’ятнадцятій асистентка написала:

«Ти ще там?»

Вона відповіла:

«Так».

«Я забула зарядку. Не йди, я за 10 хв забіжу».

Вона поставила телефон поруч.

Відкрила ще одну закупівельну папку.

Три пропозиції на проживання.

Знайомий комплекс був не найдешевший.

Різниця з найдешевшим — невелика.

У примітці координаторка написала:

«Варіант 1 дешевший, але немає окремого приміщення для дитячої програми; харчування дітей рахують повністю; ранній заїзд не гарантують. Пропонуємо варіант 2».