Глава 9

Наступного ранку вона почала телефонувати учасникам старого виїзду.

Першою відповіла жінка з невеликої громади, яку вона пам’ятала по фотографії. На груповому знімку та стояла збоку, у світлій куртці, й дивилася не на фотографа, а на дитину перед собою.

— Так, пам’ятаю, — сказала жінка. — Це де біля лісу було?

Вона назвала місце.

— Ага. Там.

— Я переглядаю старі програми. Можна кілька питань?

— Та можна. Я тільки картоплю чищу, якщо шумітиму.

За хвилину стало чути воду.

— Що вам із того навчання лишилося? — спитала вона.

— У якому сенсі?

— Ну… що ви пам’ятаєте зараз.

Жінка засміялася.

— Зараз? А ви програму хочете чи чесно?

— Чесно.

— Програму майже не пам’ятаю. Психологиню одну пам’ятаю. Вона нормальна була. І ще ми там з дівчатами познайомились. У нас чат досі є.

— Досі?

— Та. Уже не так, як спочатку, але є. Хтось документи питає, хтось лікаря, хтось просто жаліється. Бо своїм знайомим іноді почнеш щось пояснювати — і вже шкодуєш, що почала.

На фоні щось упало.

— Ой. Секунду.

Жінка відклала телефон, комусь сказала: «Не бери руками, гаряче», потім повернулася.

— Вибачте.

— Все добре. А з самого навчання щось використовували потім?

— Може. Я вам зараз не скажу: оце було в понеділок о десятій, і я це використовую. Там про підлітків було нормально. Але ми більше між собою говорили.

— Якби ще раз запросили, поїхали б?

— Якби дітей було з ким лишити — так. Хоча тоді вони з нами їздили. То теж добре було. П’ять днів не готувала.

Вона засміялася.

— Це важливо?

— Ви питаєте серйозно?

— Серйозно.

— Дуже.

Вони попрощалися.

У нотатках вона написала: «чат досі є», «підлітки», «не готувала 5 днів».

Останню фразу хотіла стерти, але залишила.

Другий номер не відповів.

Після обіду передзвонив другий номер, який зранку не відповів.

— Ви мені дзвонили.

Вона знову пояснила, хто вона і про який захід.

— А. Так, пам’ятаю. А що сталося?

— Нічого. Переглядаємо старі програми.

— Гроші перевіряєте?

— Ні.

— Бо я одразу скажу: нам ніхто нічого не давав грошима.

— Я не про це.

— А то зараз таке питають, ніби ми щось винні.

— Ви нічого не винні.

Чоловік замовк.

— Ну добре.

Вона поставила ті самі кілька запитань. Він відповідав коротко. Навчання було нормальне. Діти задоволені. Дружина більше пам’ятає. Поїхав би ще, якщо без проблем на роботі.

Потім сам спитав:

— А скільки воно коштувало?

Вона подивилася на цифру у звіті.

— Чому питаєте?

— Та ви так розпитуєте. Думаю, може, дорого.

Вона могла не відповідати. Сума не була секретною.

— Десять мільйонів.

У слухавці стало тихо.

— За п’ять днів?

— За весь проєкт. Тридцять сім сімей, діти, проживання, харчування, транспорт, програма, тренери, матеріали.

— А.

Ще пауза.

— Ну я в тому не розбираюся.

— Я теж тому й питаю.

— А чого мене?

— Ви там були.

— Був.

— Воно було вам потрібне?

Вона почула, як він видихнув.

— Слухайте… потрібне. Але якби сказали, що не буде, я б не помер.

Вона нічого не сказала.

— Тільки ви не пишіть, що я сказав, що не треба було, — швидко додав він. — Я такого не кажу. Нормально було.

— Не напишу.

— Бо потім ще скажуть, що люди невдячні.

— Ніхто не скаже.

— Ну й добре.

Вони попрощалися.

Вона сиділа, тримаючи телефон у руці, і дивилася не на архів, а на поточний бюджет, який був відкритий у сусідній вкладці.

У ньому теж були проживання, транспорт, харчування, робота тренерів, дитяча програма, поліграфія.

Менша сума.

Інший проєкт.

Звичайна робота.

Вона відкрила свій файл із нотатками й переглянула все, що написала за день. Спробувала скласти одну фразу про результат старого виїзду.

«Захід був корисним для учасників».

Прочитала.

Не стерла.

Нижче написала:

«Не для всіх однаково».

Потім поставила крапку.

Асистентка написала в месенджер:

«Бібліотека просить до 17:00 підтвердити дату, бо в них у п’ятницю якийсь шаховий турнір».

Вона подивилася на календар.

П’ятниця не підходила.

Відповіла:

«Підтверджуй четвер».

Потім закрила файл із нотатками й відкрила програму наступного навчання. Другий тренер справді переставив два блоки, але загубив перерву на обід.

Вона вставила її назад.
 

Після цього вона знову відкрила стару папку.

Не медичну.

Виїзд.

У фінальному звіті була фраза про «підвищення компетентностей учасників». Вона вже бачила її десятки разів і сама писала схожі. У додатках лежали анкети, програма, презентації тренерів, фотографії. Ще одна папка називалася «відео».

Вона її раніше не відкривала. Файлів було багато, деякі по дві години.

Поставила навушник у одне вухо й увімкнула перший.

Камера стояла збоку від залу. Спочатку хтось ходив перед об’єктивом, переносив стілець, потім з’явилася тренерка й попросила всіх сідати ближче, бо «ми ж тут не в театрі». Люди посунулися.

На екрані за її спиною був слайд про адаптацію дитини в сім’ї.

Тренерка говорила нормально. Не блискуче, але зрозуміло. У кількох місцях учасники кивали.

Вона перемотала.

Іще двадцять хвилин.

Іще.

На сорок сьомій хвилині тренерка змінила слайд, замовкла й підійшла ближче до екрана.

— Так… Це в нас що?

У залі хтось засміявся.

— Ми теж хочемо знати.

— Зараз, секунду. Нам презентацію оновили.

Вона прочитала заголовок уголос. Потім перший пункт.

— Ага. Тут про регресивну поведінку.