Глава 8

Наступного ранку, розібравшись із поточною роботою, вона знову відкрила стару папку лікарні.

Учора вона бачила таблицю на десять рядків. Вік, короткий опис стану, сума, строки. Імена туди не виносили. Для рішення вони, мабуть, і не були потрібні.

Медичні додатки знайшлися окремо.

Десять папок, пронумерованих від 01 до 10.

Вона відкрила першу.

Виписка, висновок, рахунок, супровідний лист. Десь скан, десь фотографії сторінок із телефона. Старі файли відкривалися повільно, один PDF узагалі попросив відновити пошкоджені дані. Вона натиснула «так» і чекала, поки програма щось виправляла.

Перша дитина була не її.

Друга теж.

На третій папці задзвонив телефон. Працівниця служби не могла знайти лист, який їй відправили вчора. Вона переслала ще раз, почекала, поки та відкриє.

— Є?

— Нема.

— Я щойно відправила.

— А, все, бачу. Воно в «Промоакції» пішло. Чого воно вирішило, що ти промоакція?

— Бо я дуже приваблива.

— Та я знаю, але пошта звідки?

Вона засміялася.

— Дивись вкладення.

— Дивлюсь. Дякую.

Повернулася до архіву.

У четвертій папці було дванадцять сторінок. Вона перегорнула перші дві, третя відкрилася боком. На четвертій внизу один рядок був частково накритий краєм іншого аркуша.

Вона перестала гортати.

Не через зміст. Саме через той край.

Колись волонтерка просила її перезняти цю сторінку. Вона пам’ятала розмову не цілком, тільки власне роздратування: документи вже фотографували кілька разів, лікарня просила одне, потім інше, щось треба було перекласти, щось дослати. Вона тоді подивилася на фотографію і сказала, що всі цифри видно.

Волонтерка погодилася відправити так.

Вона збільшила сторінку.

У шапці стояло ім’я доньки.

Нижче — дата народження.

Вона прочитала обидва рядки, потім опустила погляд на середину сторінки, хоча там уже не було нічого, чого вона не знала.

На екрані сторінка лишалася збільшеною.

Вона відкрила старий чат із волонтеркою.

Шукати довго не довелося. Дати вона вже знала.

«Вони просять виписку».

Через кілька повідомлень — фотографії.

Одна.

Друга.

Третя.

Ось ця.

Той самий аркуш. Той самий край унизу.

Під ним її повідомлення:

«Там усе видно».

Волонтерка відповіла:

«Добре, відправляю».

Наступного дня:

«Передала документи».

Вона поклала телефон на стіл і повернулася до архівної пошти. Вхідний лист від лікарні був того самого дня.

Відкрила таблицю.

Четвертий рядок.

Сума: 1 000 000 грн.

Вона знала цю цифру. Три тижні дивилася, скільки ще бракує до неї: сто гривень приходили, двісті, п’ятсот, і решта зменшувалася так повільно, що іноді здавалося — не зменшується взагалі. Тут мільйон стояв готовий одним рядком.

Один мільйон.

У таблиці поруч були інші суми. Менші, більші. Разом десять.

Вона повернулася до чату.

Далі йшло те, що вона вже читала багато разів після смерті.

«Чекаємо».

«Ще нема відповіді».

«Я нагадала».

Потім:

«У них бюджет затверджений. Позапланові медичні випадки зараз не беруть».

Вона довго дивилася не на цю фразу, а на час під нею.

Усередині фонду в ті самі дні питали, чи можна переглянути бюджет. Можна було. Потім рахували, що вже оплачено, кому вже повідомили, що доведеться скасовувати, і вирішили шукати інші гроші.

Волонтерка написала рівно те, що отримала назовні.

У чат не потрапили готель, поліграфія, транспорт, тридцять сім сімей і лист «Добре. Пішла по партнерах».

Їх там і не мало бути.

Вона ввела в пошуку не номер випадку, а назву лікарні.

Результатів було кілька сотень. Закупівлі для іншого проєкту, запрошення на круглий стіл, листи про обладнання, подяки, новорічні привітання, запит на коментар для якоїсь публікації. Вона звузила період.

Стало сорок сім.

Переглядала згори вниз, поки не побачила тему, яку не пам’ятала з папки:

«Щодо пацієнтів зі списку».

Лист був надісланий майже через два місяці після першого запиту.

Відправником стояла адреса волонтерської організації. Не та сама, з якої писала лікарня. У копії — координаторка фонду, двоє людей із лікарні й ще кілька адрес.

Вона відкрила.

«Добрий день. Надсилаємо актуальну інформацію по дітях, документи яких передавали раніше. Дякуємо всім, хто включався в пошук фінансування».

Нижче був список.

Вона не стала читати одразу. Спершу прокрутила до підпису.

Ім’я волонтерки.

Телефон.

Той самий номер був у неї в контактах досі.

Вона відкрила телефон і перевірила, хоча не було сенсу. Контакт зберігався просто як «Волонтерка». Вона так і не змінила назву.

Повернулася до листа.

У першому рядку після номера стояла коротка примітка про те, що частину коштів вдалося знайти, але дитина померла до завершення збору.

У другому — лікування оплатили через іншу організацію. Далі: «померла через кілька тижнів».

Вона прочитала це двічі.

Потім перейшла до третьої дитини — збір закрили частково. Померла.

Четвертий номер вона знала ще до того, як опустила очі на рядок.

Поруч не було її імені. У цьому списку залишили тільки номери випадків.

«Збір не закрито. Дитина померла».

Вона провела пальцем по краю тачпада, але сторінка не рухалася. Палець лежав збоку.

П’ятий.

Шостий.

Сьомий.

У восьмому було написано, що сім’я відмовилася від подальшого публічного збору після різкого погіршення стану. Наступне речення складалося з трьох слів.

Дев’ятий.

Десятий.

Вона повернулася на початок списку й порахувала ще раз. З першого разу вона все зрозуміла, але тепер перевіряла, чи не пропустила бодай один рядок, де стояло щось інше.