Глава 7

Наступного дня до обіду вона так і не вибрала третій проєкт для партнера.

Асистентка ще раз зазирнула в кабінет і поставила на край столу пластиковий контейнер.

— Ти сказала нічого не брати, але я все одно взяла. Там суп.

— Я не хочу.

— То не їж. Він може просто постояти.

— Дякую.

— Тільки не до завтра. Я серйозно.

Вона кивнула й повернулася до екрана. Папка з десятьма мільйонами лишалася відкритою, але дивитися в неї більше не було що. Усе вже було там: договори, рахунки, акти, фотографії, листи, анкети, фінальний звіт. Якщо партнер попросить приклад добре закритого проєкту, цей цілком підійде.

Вона його не вибрала. Не знала чому. Можливо, просто не хотіла ще раз пояснювати комусь іззовні, чому п’ятиденний виїзд на тридцять сім сімей коштував десять мільйонів і чому при цьому документи не викликали жодного питання.

Відкрила сусідню папку.

Там було шість пральних машин, кілька ліжок, два холодильники й меблі для новостворених сімей. Ніяких готелів. Ніяких тренерів. Доставка, накладні, фотографії після встановлення. На одній світлині чоловік у шкарпетках стояв посеред кімнати й тримав дверцята пральної машини, ніби не знав, чи треба їх зачинити перед фото.

Вона збільшила зображення. На задньому плані хтось із дітей показував фотографу язика. Це був хороший проєкт. Вона поставила біля папки позначку.

Наступний виявився ще простішим: кілька місяців оплати роботи психологів у громадах. Витрати невеликі, людей багато, звіт сухий. У додатках — графіки консультацій і кілька анонімізованих коротких історій. В одній підліток після кількох місяців роботи повернувся до школи. В іншій сім’я попросила змінити фахівця, бо «не зійшлися». Фонд змінив.

Вона теж поставила позначку.

Через годину перед нею вже лежало шість різних проєктів, і вони псували просту картину, яка вчора майже склалася сама.

Десь гроші йшли майже прямо від рахунку до речі, яку можна було поставити в кімнату й сфотографувати. Десь половина роботи складалася з людей, які говорили з іншими людьми. Десь були поїздки, готелі, оренда залів. Один проєкт мав такий малий адміністративний бюджет, що вона кілька разів перевірила формулу. Інший — значно більший, бо донор вимагав окремого фінансового контролю, зовнішнього аудиту й оцінювання результатів.

Ближче до вечора зайшла колишня керівниця. Тепер вона приходила рідше й зазвичай без кави — носила пляшку води, яку так само забувала допивати.

— Вибрала?

— Два.

— Треба три.

— Я вмію рахувати.

— Уже добре.

Вона сіла навпроти й подивилася на список відкритих папок.

— Ти що, весь архів вирішила перечитати?

— Ні. Поки тільки половину людства.

— І як воно?

— По-різному.

— Це поганий висновок для звіту.

— Я не для звіту.

Керівниця покрутила кришку пляшки.

— Що шукаєш?

Вона хотіла сказати: нічого. Не сказала.

— Той торішній виїзд. На тридцять сім сімей.

— А що з ним?

— Десять мільйонів.

Керівниця секунду дивилася, потім кивнула.

— Пам’ятаю.

— Ти тоді вже тут була?

— Була. Не в цьому напрямі.

— Це багато?

— Для чого?

Вона ледь усміхнулася.

— Ненавиджу, коли ти так відповідаєш.

— Бо питання таке. Для п’яти днів — багато. Для великої групи з дітьми, проживанням, програмою, транспортом і всім іншим — дивишся кошторис. Ти ж дивилася.

— Дивилася.

— Знайшла щось?

— Ні.

— Ну.

Це «ну» її трохи роздратувало.

— А якщо все нормально по рядках, це автоматично означає, що нормально взагалі?

Керівниця не відповіла одразу. Відкрутила кришку, зробила ковток.

— Ні.

Вона чекала далі.

— І?

— А що «і»? Я ж не екзамен складаю.

— Ти ніколи про це не думала?

— Про що саме? Чи можна було витратити гроші краще? Постійно. Про кожен бюджет можна так думати. Навіть коли купуєш дітям зимове взуття, можна знайти когось, кому в цей момент потрібні ліки.

— І якщо щоразу ламати вже запущене через щось терміновіше, за місяць у тебе не буде жодної програми. Тільки пожежі.

— А якщо пожежа справді важливіша?

— Тоді вибираєш. І все одно щось лишаєш без грошей.

— І що з цим робити?

— Працювати.

Вона сказала це без урочистості, підвелася й забрала пляшку.

— Третій проєкт візьми той із психологами. Він нормальний і партнери його любили.

— Я вже позначила.

— Бачиш. А кажеш, що не вмієш.

— Я такого не казала.

— Значить, я вже сама з тобою сперечаюся.

У дверях керівниця зупинилася.

— Суп з’їж.

— Звідки ти знаєш про суп?

— У нас офіс. Тут усе знають.

Пішла.

Суп давно охолов. Вона все одно з’їла половину прямо з контейнера, не підігріваючи. Паралельно доробила лист партнеру й прикріпила три проєкти: матеріальну підтримку сімей, психологічний напрям і ще одну невелику програму для кандидатів. Десятимільйонний виїзд лишився в архіві.

На цьому можна було закінчити. Наступного ранку вона відкрила його знову — цього разу листування.

У старих проєктах пошта зберігалася дивно. Частина листів лежала окремими файлами, частина — сканами, деякі ланцюжки хтось колись експортував цілком. Назви теж були різні: «листування», «кореспонденція», «донор», «важливе», «важливе_2». В одній папці вона знайшла фотографію кота. Чорного, дуже сердитого. Файл називався «остаточний бюджет».

Вона засміялася так голосно, що асистентка за стіною спитала:

— Що там?

— Нічого. Архів.

— Я теж хочу такий архів.

— Ні.

Кота вона не видалила. Шукати спочатку було незрозуміло що. Вона ввела назву програми, потім прізвище старої координаторки, потім рік. Випали сотні документів: бронювання номерів, уточнення меню, списки дітей, погодження тренерів, питання про трансфер. Десь загубилася одна валіза. Десь хтось вимагав дитяче ліжечко, хоча в заявці дитині було одинадцять років. Через три листи з’ясувалося, що помилилися роком народження.