Глава 6

Коли минув рік від її першого робочого дня, ніхто цього не помітив.

Вона теж.

У календарі стояли дві наради, погодження бюджету й зустріч із консультантами, які закінчували дослідження потреб сімейних форм виховання.

Дослідження замовив фонд разом із партнером.

Не щоб довести щось конкретне.

Принаймні так було написано в технічному завданні.

Опитування.

Фокус-групи.

Інтерв’ю з батьками.

Соціальні служби.

Фахівці.

Кілька сотень відповідей.

На презентації консультант почав із методології.

Вона слухала перші хвилини.

Потім відкрила сам звіт.

Сто з лишком сторінок.

Графіки.

Таблиці.

Відсотки.

«Дефіцит компетентностей».

«Потреба у системному психосоціальному супроводі».

«Недостатність горизонтальних механізмів взаємопідтримки».

«Ризик емоційного вигорання».

Все це було знайоме.

Не тому, що вона читала подібні звіти.

Тому що бачила людей.

На слайді з рекомендаціями з’явилося:

регулярні навчальні цикли;

супервізійні групи;

регіональні зустрічі;

програми відновлення;

підтримка батьківської компетентності.

Вона підняла руку.

— А сирі відповіді є?

Консультант зупинився.

— У додатках частина.

— Не частина. Всі.

— Є база. А навіщо?

— Хочу подивитися.

Після зустрічі їй дали доступ.

Ввечері вона лишилася в офісі.

Не тому, що підозрювала щось.

Їй було цікаво.

Відкрила таблицю.

Питання:

«Що найбільше допомогло б вашій сім’ї зараз?»

Відповіді були без порядку.

«Психолог для сина».

«Щоб не міняли куратора».

«Гроші на пальне».

«Няня хоч раз на місяць».

«Літній відпочинок дітям».

«Нормальний психіатр ближче, ніж сто кілометрів».

«Можливість поговорити з іншими батьками».

«Нічого. Просто не заважайте».

«Ремонт машини».

«Логопед».

«Два дні тиші».

«Навчання по сексуалізованій поведінці».

«Людина, якій можна подзвонити ввечері, а не тільки з дев’ятої до шостої».

Вона прокручувала.

Деякі відповіді повторювалися.

Інші були по одній.

Потім відкрила розділ звіту.

«Респонденти демонструють високу потребу у доступі до комплексних сервісів психосоціальної підтримки, розвитку батьківських компетентностей та механізмів взаємопідтримки».

Неправдою це не було.

«Два дні тиші» цілком можна було назвати профілактикою вигорання.

«Людину, якій можна подзвонити ввечері» — доступом до підтримки.

«Можливість поговорити з іншими батьками» — горизонтальним механізмом взаємопідтримки.

Навіть «не заважайте» за бажання можна було кудись покласти.

Вона всміхнулася.

Наступного дня запитала консультанта:

— Чому ви не лишили в тексті більше живих відповідей?

— Лишили цитати.

— Я бачила. П’ять.

— Звіт не може складатися з чотирьохсот реплік.

— А «два дні тиші» куди потрапили?

Він задумався.

— Профілактика вигорання, мабуть.

— Я теж так подумала.

— Це погано?

— Не знаю.

Він усміхнувся.

— Якщо дізнаєтесь, скажіть.

На основі звіту почали готувати наступні програми.

Тепер вона сиділа на цих зустрічах не як людина «з поля».

Від неї чекали рішень.

— Скільки груп реально витягнемо?

— Якщо не робити все одночасно — шість.

— Вісім?

— Тоді або скорочуємо супровід, або люди працюватимуть ночами.

— Сім?

— Сім.

— Де?

Вона назвала громади.

— Чому ці?

— Бо там є кому продовжити роботу після нас.

— А там, де нема?

— Якщо ми приїдемо на два дні й поїдемо, там і далі не буде.

Записали.

В іншому блоці сперечалися про виїзні навчання.

— Чотири дні достатньо.

— Для програми — так. Для людей — ні.

— Що значить «для людей»?

— На п’ятий день вони починають нормально говорити між собою.

Керівниця глянула на неї.

— Наукове спостереження?

— Польове.

Залишили п’ять.

Вона сама запропонувала зробити менше лекцій і більше роботи малими групами.

Запросити двох досвідчених батьків не як «учасників», а як співведучих.

Закласти дитячу програму так, щоб батькам не телефонували кожні двадцять хвилин.

Не друкувати нові блокноти.

Частину її пропозицій прийняли.

Частину ні.

Нормально.

Кілька місяців тому її дратувало б, що одна хороша ідея не пройшла через формулювання донора.

Тепер вона просто шукала інше формулювання.

Іноді знаходила.

Іноді ні.

Керівниця почала залишати їй зустрічі, на які сама не встигала.

— Сходиш замість мене.

— А якщо спитають те, чого я не знаю?

— Скажеш, що не знаєш.

— Дуже професійно.

— Найпрофесійніша відповідь із можливих.

Одного дня вона прийшла в кабінет керівниці й побачила дві чашки.

Одна з кавою.

Друга порожня.

— Сідай.

— Уже страшно.

— Правильно.

Керівниця посунула до неї аркуш.

Нова структура.

Їхній відділ розширювали. Керівниця забирала ще один великий напрям і більше не могла тримати «сирітський» на собі щодня.

— Я хочу, щоб ти вела його повністю.

Вона прочитала назву посади.

Керівниця напряму.

— Я ж тільки рік тут.

— І?

— Люди по десять років працюють.

— Нехай працюють.

— Ти серйозно?

— Ні, я для розваги намалювала оргструктуру.

Вона поклала аркуш.

— Я подумаю.

— Добре.

— Скільки?

— До завтра.

— Це не подумати.

— Ти вже думаєш третій місяць, просто не знала.