Глава 4

Одного ранку керівниця покликала її до себе й посунула по столу папку.

— Це наступна група.

— Яка?

— Кандидати.

Вона відкрила.

Список прізвищ. Контакти. Кілька колонок із позначками. Унизу — календар навчання.

— Це ті, хто хоче стати прийомними батьками?

— Не тільки. Тут є різні кандидати. Ти організовуєш навчання з нашого боку.

— Я?

— Ти координаторка чи де?

— Я думала, я програму веду.

— Оце і є програма.

Керівниця відкрила на комп’ютері ще один файл.

— Тренери затверджені. Навчальні матеріали є. Соцслужба дає людей і документи. Від нас — організація, майданчик, логістика, матеріали, комунікація, все щоб воно не розсипалося.

— А сертифікати?

— Теж через нас у пакеті, але не вигадуй нічого сама. Є форма, є процедура.

— Я й не збиралась.

— Ти ще не знаєш, скільки людей люблять покращувати форму, яка й без них працює.

Вона забрала папку.

Перший день навчання почався з того, що двоє людей запізнилися, одна жінка прийшла не в ту будівлю, а в принтері за десять хвилин до старту закінчився тонер.

Тобто нормально.

Вона вже не нервувала через таке.

Знайшла запасний картридж, пояснила телефоном, куди йти жінці, переставила реєстраційний стіл ближче до входу й попросила тренера почати без двох запізнілих.

— Їм потім треба буде дозакрити пропущене, — сказав він.

— Я запишу.

— Запиши одразу, бо потім забудемо.

Вона записала.

Потім сіла збоку.

Не слухати спеціально. Просто лишалася в залі, бо до обіду мала бути на місці.

Тренер говорив про те, що дитина, яка приходить у нову сім’ю, не починає життя з чистого аркуша. Що вона приносить із собою попередній досвід. Що дорослому інколи доведеться витримати поведінку, яка не схожа на вдячність.

Один чоловік у першому ряду підняв руку.

— А якщо свої діти вдома? Їх же теж не можна покласти на полицю, поки нова дитина адаптується.

— Саме тому ми про це говоримо до влаштування, а не після, — відповів тренер. — Ви берете відповідальність не тільки за дитину, яка прийде, а й за сім’ю, яка вже є.

Чоловік кивнув.

Вона дивилася ще хвилин десять.

Нормальна розмова.

Не театральна. Люди питали речі, яких справді боялися. Хтось про біологічних батьків. Хтось про школу. Хтось про дітей, які крадуть їжу або ховають її в кімнаті. Тренер не робив вигляду, що має чарівну відповідь на все.

У перерві кілька учасників стояли біля кави й знайомилися між собою.

— Ви вже маєте дітей?

— Двоє своїх.

— А ми ні. Тому й страшно.

— Нам теж страшно.

Вона пройшла повз із пачкою чистих анкет.

У якийсь момент одна жінка зупинила її.

— А ви психолог?

— Ні.

— Соцпрацівник?

— Теж ні.

— А хто ви?

Вона задумалася на секунду.

— Я роблю так, щоб усе це відбулося.

Жінка засміялася.

— Тоді ви тут головна.

— Не кажіть тренерам.

Після обіду вона вже працювала з ноутбука в коридорі. Поки в залі говорили про наступний блок, вона відповідала громаді щодо суботнього заходу, погоджувала доставку наборів у два центри й шукала транспорт для сім’ї, яка не могла приїхати на наступний день навчання.

До вечора в неї було відчуття, ніби вона прожила два робочі дні одночасно.

Але все зійшлося.

Одного разу подзвонила жінка із соціальної служби, з якою вони вже кілька разів працювали.

— У нас новий ДБСТ запускається. Треба допомогти на старті.

— Що саме?

— Я тобі скину список, подивишся, що можете закрити.

— Скидайте.

— І ще там є двоє дітей, які зараз у закладі. Якщо все піде нормально, за кілька тижнів уже будуть у сім’ї.

Вона машинально потягнулася по ручку.

— Вік?

Жінка сказала.

Вона записала.

— Добре. Подивимося.

Після дзвінка ще якийсь час сиділа з ручкою в руці.

Двоє дітей були в закладі.

За кілька тижнів мали бути вдома.

Не «отримати допомогу».

Не «бути охопленими програмою».

Додому.

Їй сподобалося це слово.

Вона відкрила складські залишки, знайшла частину потрібного, решту поставила в запит на закупівлю.

Одного вечора, коли більшість уже розійшлася, до її столу підійшла нова асистентка.

— Можна?

— Кажи.

— По наступному навчанню. Соцслужба дала двадцять дві людини, тренери кажуть, що оптимально двадцять. Що робити?

Вона повернула до себе список.

Ще рік тому вона б пішла з цим до керівниці.

Тепер переглянула прізвища.

— Нікого не викидаємо. Подзвони тренерам. Якщо реально не тягнуть двадцять двох, ділимо групу або переносимо двох на наступний потік. Але спершу нехай пояснять чому.

— Добре.

Асистентка вже пішла, але повернулася.

— А сертифікати замовляти на двадцять двох?

— Ні. Спочатку закрий фактичну групу. Потім замовляй.

— Щоб не лишились?

Вона подивилася на неї.

— І щоб не лишились.

Дівчина кивнула й пішла.

Вона ще кілька секунд дивилася на порожній прохід між столами.

Потім повернулася до листа від громади.

Там питали, чи фонд зможе долучитися до наступного дитячого заходу.

Вона відкрила календар.

Місце було.
 

Через кілька тижнів у календарі з’явився виїзд на п’ять днів.

Не для кандидатів.

Для тих, хто вже давно був усередині.

Прийомні батьки. Батьки-вихователі. Кілька патронатних сімей. Люди, яких не треба було переконувати, що дитина може кричати, брехати, ховати їжу або перевіряти дорослого на міцність саме тоді, коли той уже не має сил.

У листі захід називався довго.

«Підвищення компетентності та підтримка сімейних форм виховання».

В офісі всі казали простіше:

— Виїзне навчання.