Глава 3

Їй відповіли через три дні.

Лист був короткий: резюме отримали, готові запросити на співбесіду, запропонували два варіанти часу.

Вона вибрала пізніший.

Не тому, що готувалася. Просто ще десять днів нічого не треба було вирішувати.

За день до співбесіди відкрила те саме резюме, яке відправила, і тільки тепер помітила, що в ньому досі стояло «у шлюбі». Колись сама так написала.

Закрила файл.

На співбесіду прийшла раніше.

У приймальні сиділа дівчина з ноутбуком і навушником в одному вусі. Попросила зачекати, запропонувала воду. На стіні висіли фотографії дітей. Не ті самі, що на сайті, але дуже схожі: усмішки, коробки, кульки, футболки з логотипом фонду.

Вона дивилася на них недовго.

— Проходьте, будь ласка.

Співбесіда виявилася простішою, ніж вона чекала.

Її питали про попередню роботу, документи, таблиці, чи вміє говорити з людьми, які нервують, чи готова іноді затримуватися, якщо приїде велика партія допомоги або треба терміново закрити списки.

— Готова.

— У нас буває хаос.

— Нічого.

— І люди бувають різні.

— Я знаю.

Жінка навпроти перегорнула ще одну сторінку резюме.

— Чому саме благодійність?

Оце питання вона готувала.

Навіть кілька відповідей придумала дорогою.

Жодної не сказала.

— Я хочу працювати там, де від моєї роботи комусь стане легше.

Жінка кивнула. Не розчулилася. Просто поставила галочку в якомусь полі.

Їй це сподобалося.

На роботу вона вийшла ще через тиждень.

Від похорону минуло три тижні.

Вона не відчула, що стало легше. Просто тепер щоранку треба було вставати в певний час.

Перші дні минули в паролях, таблицях, папках і поясненнях, хто кому що надсилає.

Заявка.

Підтвердження.

Список.

Накладна.

Акт.

Фото, якщо воно було потрібне для звіту.

Спочатку вона весь час перепитувала.

— Цю сім’ю сюди чи в іншу таблицю?

— В іншу. Тут тільки ті, хто підтвердив отримання.

— А якщо отримали, але ще не прислали підтвердження?

— Тоді поки сюди не ставимо.

— Але ж отримали.

— От коли буде документ, тоді для нас отримали.

Вона записала це собі в блокнот.

Не тому, що погодилася. Щоб не перепитувати вдруге.

Роботи було багато.

Телефон майже не мовчав. Хтось уточнював адресу. Хтось не міг приїхати забрати пакунок. Хтось просив перенести доставку. Хтось присилав фотографію документа так, що половини тексту не було видно, і доводилося телефонувати ще раз.

Їй подобалося, що день не залишав часу думати.

Удома час був густий.

На роботі його весь час не вистачало.

Першого місяця вона кілька разів лишалася довше. Не тому, що просили. Просто хотіла закінчити список, щоб зранку не починати з учорашнього.

Колеги спочатку казали:

— Іди додому. Тут робота нікуди не втече.

Потім перестали.

Вона швидко навчилася розрізняти, де можна почекати, а де ні. Запам’ятовувала сім’ї не за прізвищами, а за історіями з дзвінків. Оця жінка завжди вибачається, навіть коли фонд сам щось переплутав. Оцей чоловік говорить коротко й одразу диктує номер накладної. Тут краще писати повідомлення, бо вдень людина не бере слухавку.

Іноді телефонували просто подякувати.

Перший раз вона розгубилася.

— Та нема за що.

— Є, — сказала жінка. — Ви ж нам помогли.

Після розмови вона ще кілька секунд тримала слухавку біля вуха.

Того дня вперше повернулася додому не зовсім порожня.

Одного разу на складі не зійшлася кількість комплектів.

— Має бути сто двадцять, — сказала вона.

Працівник перерахував.

Сто дев’ятнадцять.

Відкрив сусідню коробку, дістав такий самий набір і поклав до решти.

— Все.

— А там тепер?

— Потім вирівняємо.

Вона подивилася на нього.

— Я список підписую.

— Тоді в тебе сто двадцять.

Вона підписала.

Наступного разу рахувала сама.

Приблизно через два місяці вона вже знала, де лежать запасні скоби для степлера, кому писати, якщо зависає база, і в який час краще не телефонувати керівниці одного з напрямків.

Поступово перестала носити блокнот усюди. Частину речей пам’ятала.

Коли нова працівниця не могла знайти потрібний шаблон, хтось із сусіднього столу сказав:

— Запитай у неї. Вона знає.

Вона підняла голову.

— Що саме?

Їй показали файл.

— Не цей. Зараз скину правильний.

Скинула й повернулася до свого списку.

Лише ввечері згадала цю фразу.

«Вона знає».

Звучало дивно.

Але вже було правдою.

На четвертому місяці їй уперше дали самій зібрати невеликий захід.

Нічого особливого. Одноденна зустріч, кілька десятків учасників, орендована зала, кава, роздаткові матеріали, список присутніх, фотографії, акт після завершення.

— Ти вже все це робила, — сказала керівниця. — Просто раніше шматками.

— А якщо щось забуду?

— Забудеш. Потім наступного разу не забудеш.

Вона не забула.

Майже.

За день до заходу з’ясувалося, що одна людина з команди була впевнена: воду замовляє інша. Інша була впевнена навпаки.

Вона поїхала купувати воду сама.

Повернулася з багажником пляшок і зла на всіх.

Наступного ранку все почалося вчасно.

До обіду вона вже не злилася.

У списку було двадцять учасників.

Матеріали підготували на двадцять п’ять. Так робили завжди. Хтось може привести ще одну людину. Хтось з’явиться без попередження. Краще нехай залишиться, ніж комусь не вистачить.

Прийшло п’ятнадцять.

Вона поклала перед кожним блокнот і ручку. Ще десять комплектів залишилися в коробці під столом.

Після заходу коробку занесли назад у машину.

— Це на склад? — запитала вона.