Глава 2

Гроші продовжували приходити ще два дні.

Вона вимкнула звук у банківському застосунку, але це не допомогло. Коли брала телефон, на іконці все одно висіла червона цифра. Нові перекази. Нові повідомлення. Хтось ділився збором, не знаючи, що збирати вже нема на що.

Першого ранку вона написала волонтерці:

— Закрийте збір.

Відповідь прийшла майже одразу.

— Уже. Але пости розлетілися. Їх не збереш назад.

Вона не відповіла.

Потім прийшло ще п’ятсот гривень.

«Одужуй».

Ще двісті.

«Все буде добре».

Тисяча без жодного тексту.

Вона дивилася на надходження й не знала, що з ними робити. Видалити застосунок було безглуздо. Гроші від цього нікуди не зникнуть.

Телефон подзвонив ближче до обіду.

— Я не знаю, чи зараз можна, — сказала волонтерка.

— Кажи.

— Там лишилися гроші.

— Я бачу.

— І ще будуть приходити якийсь час.

— Віддай іншій дитині.

На тому боці замовкли.

— Чого мовчиш?

— Я не можу просто взяти й віддати.

— Чому?

— Бо вони не мої.

— Мої?

— Теж не зовсім.

Вона сіла на кухні. Перед нею стояла чашка з учорашнім чаєм. Вона не пам’ятала, хто його зробив. Може, сестра. Може, сусідка. Останні дні люди заходили, ставили щось на стіл, забирали пакети, говорили тихо й весь час питали, чи їй щось потрібно.

Нічого не було потрібно.

— Люди давали на лікування, — сказала волонтерка. — Конкретно на неї. Треба хоча б написати, що сталося, і що залишок ми хочемо передати іншій дитині.

— То напиши.

— Я напишу. Просто хочу, щоб ти знала.

— Я знаю.

— І ще…

— Що?

— Є хлопчик. У них збір майже стоїть. Якщо ти не проти, можна йому.

Вона подивилася на порожній стілець навпроти.

Ще тиждень тому донька сиділа там і перебирала макарони з тарілки, бо соус був «не той». Вона розсердилася. Сказала, що не буде готувати три різні вечері, якщо комусь щось не подобається.

— Віддай, — сказала вона.

— Добре.

— Усе.

— Добре.

— І те, що ще прийде.

— Добре.

Волонтерка знову помовчала.

— Ти як?

Вона поклала слухавку.

Не через грубість. Просто не знала, що можна відповісти.

У квартирі було тихо. Не лікарняно тихо. Гірше.

У лікарні тиша завжди була тимчасова. Десь їхав візок. Десь пищав апарат. Хтось кликав медсестру. Тут нічого не мало статися через хвилину.

На холодильнику висіла фотографія.

Вони втрьох.

Ще до війни. Донька маленька, сидить у нього на плечах і тримається обома руками за голову. Він удає, що йому боляче, вона регоче. Вона сама стоїть поруч і дивиться не в камеру, а на них.

Фотографію кілька разів хотіла зняти.

Після того, як його не стало.

Не змогла.

Тепер не було кого залишати на ній.

Вона підійшла до холодильника й перевернула фото лицем до металу.

Через хвилину повернула назад.

На столі лежав телефон.

Вона відкрила переписку з волонтеркою й почала гортати вгору.

Повідомлення за останні три тижні були схожі одне на одне.

«Спробуємо».

«Передала документи».

«Чекаємо».

«Вони просять виписку».

«Тут потрібен переклад».

«Не їхній напрямок».

«Бюджет вичерпаний».

«На цей квартал уже закрито».

«Відмовили».

Вона зупинилася на повідомленні про той великий фонд.

«У них бюджет затверджений. Позапланові медичні випадки зараз не беруть».

Прочитала ще раз.

Потім натиснула на назву фонду.

Сторінка відкрилася відразу.

На першому екрані усміхалися діти.

Великі цифри.

Скільки людей підтримали. Скільки проєктів реалізували. Скільки областей охопили. Скільки тонн чогось передали. Скільки сімей отримали допомогу.

Вона перегорнула нижче.

Фотографії з заходів. Діти з пакетами. Жінки в однакових футболках. Чоловік у костюмі тримає великий символічний чек. Десь кульки. Десь сцена. Десь конференц-зал.

Вона повернулася нагору.

Знайшла розділ «Про нас».

Місія.

Цінності.

Прозорість.

Відповідальність.

Кожна дитина має право.

Вона закрила сторінку.

Через кілька секунд відкрила знову.

Не знала навіщо.

Може, хотіла знайти там щось, що пояснить відмову. Не виправдає. Просто пояснить.

Не знайшла.

Зате знайшла річний звіт.

Він був красивий. Вона навіть відчула до людини, яка його робила, якусь дурну повагу. Все рівно, акуратно, кольорові діаграми, фотографії, короткі історії дітей. Сторінка за сторінкою говорила одне: ми працювали.

Багато.

Вона прокрутила майже до кінця.

Суми були такими, що її мільйон переставав виглядати великим.

Оце вдарило сильніше, ніж вона чекала.

Не тому, що хтось мав віддати їй усі ці гроші. Вона розуміла, що так не буває. Є програми. Є договори. Є люди, яким теж потрібна допомога.

Але мільйон, який вона три тижні збирала по сто, двісті, п’ятсот гривень, тут був одним рядком. Навіть не найбільшим.

Вона знову відкрила банківський застосунок.

Сто гривень.

П’ятдесят.

Триста.

Люди скидали те, що було їхнім.

На сайті фонду були суми, якими хтось умів розпоряджатися.

Її раптом зацікавило не чому вони не дали.

Хто вирішує, кому дають?

Вона написала волонтерці:

«Ти знаєш когось із цього фонду?»

Відповідь прийшла за хвилину.

«Знаю кількох. А що?»

«Хочу поговорити».

«Про відмову?»

Вона набрала «так».

Стерла.

«Ні».

«А про що?»

Вона довго дивилася на поле повідомлення.

Потім написала:

«Хочу зрозуміти, як вони вирішують».

Волонтерка не відповіла відразу.

Замість неї подзвонила сестра.