Глава 1

Вона вже не пам’ятала, скільки разів за цю ніч оновлювала сторінку збору.

Не тому, що там щось мало змінитися за двадцять секунд. Просто палець сам тягнув екран униз. Кружечок крутився, цифра зникала, з’являлася знову.

До мільйона було далеко.

Вона знала це й без телефона.

На тумбочці біля ліжка стояла пластикова склянка з водою. Донька попросила пити хвилин десять тому, зробила два маленькі ковтки й відвернулася. Тепер спала. Або не спала. Останні дні різницю між цими двома станами мати визначала тільки за очима.

Коли очі були заплющені — значить, спить.

Коли відкриті — значить, терпить.

Телефон завібрував у руці.

Вона вискочила в коридор, хоча звук був вимкнений.

— Алло.

— Я ще двом написала, — сказала волонтерка. Голос у неї був хрипкий. Вона теж не спала. — Один поки мовчить. Другий сказав, що зранку передасть керівнику.

— Зранку пізно.

На тому боці зависло кілька секунд.

— Я знаю.

— Ти їм сказала, що пізно?

— Сказала.

— Що лікар сказав?

— Сказала все.

Вона притиснула телефон до вуха так, ніби від цього можна було почути ще якусь відповідь, не вимовлену вголос.

— А великий?

— Який?

— Той. Ви вчора казали, що вони можуть закрити все одразу.

Волонтерка зітхнула.

— Відмовили.

— Чому?

— У них бюджет затверджений. Вони зараз не беруть позапланові медичні випадки.

Вона спершу нічого не сказала.

Коридором пройшла медсестра з металевим лотком. Не поспішала. Звичайний крок людини, в якої ніч іде за графіком.

— Який бюджет?

— Їхній. Річний чи програмний, я не знаю. Мені так передали.

— А що значить «не беруть»?

— Те й значить.

— Дитина в них теж по плану має захворіти?

— Не починай.

— Я не починаю. Я питаю.

— Я знаю. Я ще пробую.

Волонтерка говорила тихо. Без тієї бадьорості, якою люди зазвичай розмовляють із родичами хворих дітей. Ніхто вже не казав «ми обов’язково зберемо». Від учора всі говорили коротше.

— Скільки в нас зараз?

Волонтерка назвала суму.

Вона перепитала, хоча почула.

Потім відняла її від мільйона. В голові не вийшло. Спробувала ще раз і розсердилася на себе.

— Добре. Дзвони всім.

— Дзвоню.

— Усім, чуєш?

— Усім.

Вона повернулася до палати.

Донька дивилася на двері.

— Ти де була?

— Та тут.

— Знов гроші шукаєш?

Вона усміхнулася.

— Ні. Сварилася.

— З ким?

— З дорослими.

Донька ледь усміхнулася у відповідь.

— Тоді довго.

Колись вона б засміялася. Тепер тільки сіла на край ліжка й поправила ковдру, яка й так лежала рівно.

— Тобі болить?

— Ні.

Це «ні» вони теж давно навчилися перекладати.

Вона натиснула кнопку виклику.

— Не треба, — сказала донька.

— Треба.

— Я хочу поспати.

— То спи.

— Вони прийдуть.

— Прийдуть і підуть.

— Мам.

— Що?

— Не сиди так.

— Як?

Донька поворушила пальцями, шукаючи слово.

— Наче я вже…

— Замовкни.

Вийшло різкіше, ніж вона хотіла.

Донька знову заплющила очі.

— Пробач.

— Нічого.

Мати взяла її за руку. Шкіра була суха й гаряча. На пальці — маленький пластир від учорашнього проколу. Вона дивилася на нього довше, ніж треба, бо на пластир дивитися було легше, ніж на обличчя.

Зайшла медсестра. Подивилася на показники, щось перевірила, поправила трубку.

— Лікар зараз підійде.

— Чому?

Медсестра на секунду затрималася.

— Він усе пояснить.

Цю фразу вона ненавиділа вже кілька місяців.

«Лікар усе пояснить» означало, що зараз скажуть щось, після чого світ стане трохи меншим.

Перший раз він став меншим після слова «пухлина».

Потім після «не відповідає».

Потім після «прогресування».

Потім після цифри.

Один мільйон гривень.

Цифра спочатку навіть не налякала. Вона просто не вмістилася в голову. Мільйон — це було з новин. Мільйон вигравали. Мільйон крали. Мільйон коштували квартири, машини, чиїсь годинники. Але не кілька тижнів чужого дитячого життя, які треба було купити просто зараз.

За першу добу вона обдзвонила всіх, кого знала.

За другу — тих, кого не знала.

Потім перестала розуміти різницю.

Номер телефону розлетівся по чужих сторінках. Її донька з’явилася на фотографіях людей, яких вони ніколи не бачили. Під фотографією писали «не проходьте повз», «кожна гривня важлива», «разом ми сила».

Кожна гривня справді була важлива.

Просто їх усе одно було мало.

Лікар зайшов без халата. У темно-синій формі. Вона чомусь одразу звернула на це увагу.

— Як вона?

— Ви ж бачите.

Він підійшов до ліжка, назвав доньку на ім’я — тихо, майже пошепки. Та розплющила очі.

— Як ти?

— Нормально.

— Це добре.

— Неправда.

Лікар усміхнувся кутиком рота.

— Неправда.

Він оглянув її, поставив кілька коротких запитань, послухав дихання. Потім кивнув матері в бік коридору.

Вона не встала.

— Кажіть тут.

— Можемо вийти.

— Вона все знає.

Донька дивилася на нього.

Лікар поставив стілець ближче й сів.

— Стан погіршився.

Мати відчула, як усередині піднімається злість.

Ніби він повідомив їй щось, чого вона не бачила.

— Я бачу.

— Ми зараз підтримуємо її настільки, наскільки можемо. Але часу на рішення майже немає.

— Скільки?

Він не відповів одразу.

— Скільки?

— Я не можу сказати точно.

— До ранку?

— Я не хочу називати годину й обманути вас.

— До ранку вона доживе?

Лікар подивився на доньку, потім на неї.

— Я не знаю.