Глава 5

Глава 5

Зайшла до квартири. Обійшла усі кімнати й зрозуміла, що повна тиша мені не здалась. Ані речей чоловіка, ані його самого. Серце стало кам'яним, важким. Голова йшла обертом. Я притрималась рукою за стіну та пройшла до спальні. Сіла на холодне ліжко та прикрила від втоми очі. 

Йдучи додому, я дуже сподівалась, що побачу чоловіка вдома. Ми поговоримо і все буде гаразд. Але ні. Він вирішив сам. В принципі так було завжди. Чому я дивуюсь?

Важко видихнула в порожній кімнаті й мені здалось, що мій видих розійшовся гулом по всій квартирі, мов у якійсь печері. 

Ось так скінчилось моє вбоге життя. 

Він сам по собі, я сама по собі... ми самі по собі. Різні особистості, які не бажали розлучатись, але продовжували зависати в інтернеті, щоб не бачити один одного. 

Чи шкодую я, що він пішов? Так! 

Чи хочу, щоб повернувся? Так!

Відкриваю електрону пошту, на яке прийшло сповіщення, і читаю повідомлення. І вгадаєте від кого? Ану... Ну давайте! Саме так! Від нього. Я вражена і злегка шокована. Пальці тремтять і я не відразу потрапляю на кнопку. 

Чоловік прислав мені відеозвернення. 

Як мило. Добре, що хоча б не повідомлення з кількома словами. І на тому спасибі, милий. 

Відкриваю і натискаю на кнопку запуску. Бачу його красиве білосніжне обличчя і прикушую губу від нервів. 

Довга пауза і він кілька хвилин просто дивиться в камеру. Певно, обдумує, яку локшину повісити на вуха. Дивлюсь у дивовижно блакитні очі та шкребу своє коліно нігтями. Тільки то не коліно, а моє розбите серце. Чую його оксамитовий мелодійний голос і з очей котяться сльози. 

— Привіт, мила. Ні. Не так... — збивається він. — Наше з тобою спільне життя уже давно себе вичерпало. Марічко, вибач, що ось так, мов боягуз. Але мені важко дивитись тобі в очі, бачити твоє обличчя і чути твій ніжний голос. Ми давно уже потонули у соціальних мережах, інтернеті і просто перестали звертати один на одного уваги. Я не виню тебе, а нас обох. Ми вдвох з тобою винні, що так сталося. Як кажуть: «У розставанні винні обоє». Так і ми. Я винен в тому, що не приділяв тобі уваги і ти пішла у віртуальне життя з головою. А ти винна в тому, що не бачила мене, а тільки своїх віртуальних друзів. Чи хто вони тобі там? І це тільки одна частина нашої проблеми. Тому я вирішив, що нам потрібно на деякий час розійтись. Нехай я буду поганцем, але я зробив цей крок для нас. Якщо розлука хоч на деякий час зможе нас змінити, я готовий розлучитись.... 

Відео скінчилось, а по мені вже пливе море сліз. Так боляче зізнаватись у його правді. 

Люди ніколи не замислювались, що навколо вірту вирує ще навколишнє життя. Що той, хто любить, теж потребує уваги, ласки, ніжності. Ми тонемо у вірті. Будь то ви сидите в ютубі, або у фейсбуці. Шукаєте інформацію, яка вам потрібна. Навіть інструкція до чайника і то в інтернеті. Зараз ми не уявляємо собі життя без інтернету, електрики та телевізору. У нас навіть телефон не встигає заряджатись, бо ми через кілька хвилин беремо його до рук. Просто для того, щоб знову перегорнути стрічку новин, поглянути, чи не з'явилось нове повідомлення, чиєсь нове фото та пост. 

Рано чи пізно ми всі зрозуміємо, що мобілки – то вам не іграшки і через інтернет ми втрачаємо найцінніше. А найбільше з цих переліків – ми втрачаємо дітей, які просто не мають свого уявлення без телефона, гри або соціальних мереж, які в кожну хвилину ризикують собою, аби зняти класний відос, або ж зробити класну фотку і все це може бути на десятому поверсі, а ми, батьки, про це навіть і не знатимемо. 

Так от сталося і зі мною. Шукаючи підтримки в соціальному житті, я втратила щось більше. Втратила коханого, з яким починала своє життя, якому посміхалась закоханими очима, і якому обіцяла подарувати дитину. Хай він був не ідеальним. Але ми втратили один одного.  

Я втратила з коханим себе. Мене уже нічого не цікавило. Тепер я жила під законом. Робота справжня, життя мальовниче, а повітря свіже, а не квартирне. Тепер я полишила різні спроби життя в інтернеті. Заходила туди тільки по крайній потребі. Забула про свого віртуального друга «соціала», якого вважала своєю таємницею.  

І що ви думаєте? Життя змінилось. 

Моє життя змінилось. Я почала жити. Дихати та кохати. 

Я вільна від мережі, вільна від шнурівки кабелю вайфаю. Я просто вільна. 

І тепер з коханим ідемо за руки по набережній. Кохаємо і залишаємось коханими. Згадуємо ті часи, мов страшний сон, який наснився нам обом. 

Здається, я зробила правильний крок. Свій останній крок до щасливого майбутнього. 

А який крок зробите ви?