Глава 4

Глава 4

До квартири подруги дібралася досить швидко. Подзвонила в дзвінок і почула тихі кроки. Потім клацання замка і вона відчинила для мене двері. Як завжди, усміхнена, довгонога брюнетка, з карими великими очима та миловидним обличчям. 

— Привіт! — вигукнула вона та згребла мене в свої обійми. — Як давно ми не бачились? — радісно запитує, бере мене за руку та веде у бік вітальні. 

— Місяців так зо два,— відповідаю та присідаю на великий шкіряний диванчик. В мені зараз борються два відчуття – сором та пригнічення. Подругу я так давно не бачила, що навіть не помітила у неї каблучки на правому пальці. Кілька разів прокліпала, аби розвіяти те, що, можливо, мені привиділось. Але ні! Каблучка на пальці. 

— Ооо... Помітила!? — зраділа вона. 

Я кивнула та запитально вдивлялась у її розпашіле радісне обличчя. 

— Це Колька мені пропозицію зробив. Ти ж засіла в інеті й не помічала навіть моїх дзвінків. Все з якимось там незнайомцем спілкувалась, а в мене життя налагоджувалось, — знизила вона плечима, а говорила з таким докором, що в мені щось кольнуло. 

Що це? 

Образа? 

Але ж наче мені немає, на що ображатись. 

— Зрозуміло, — коротко відповідаю. — Показуй давай, що там за робота, — потираю руки та намагаюся відвести тему від особистого життя. Воно мене зараз цікавило вкрай мало. 

— Гаразд, — киває вона.

Бере в руки ноут і відкриває «google». Набирає кілька букв і нам відкривається портал з роботою. Тобто потрібно ще подати резюме, надіслати дані паспорта та атестат. Все наче законно. Компанія називається «Допоможемо». Наче все пристойно і зарплатня хороша. Навіть аванс є, а якщо приділити консультації більше часу, взяти більше людей, то й дохід буде пристойний. Загалом, мені сподобалось. 

Відіслала своє резюме і дані, які завжди тримала в телефоні, і почала чекати відповіді. Але вона не змусила себе довго чекати. Поки ми з подругою випили по чашці кави, на мій емейл надійшла відповідь, що моя кандидатура цілком підходить для роботи у їхню інтернет фірму. 

Посміхаюсь аж до вух. 

Мені навіть надають першу людину для консультації. 

Напевно, хочуть перевірити, як я буду з нею співпрацювати. 

Дивлюсь на подругу, а та киває. Включаю вайбер і телефоную по відеодзвінку до жінки, яка зараз потребувала моєї юридичної допомоги. 

— Доброго дня. Мене звати Марія Волошина. Консультант компанії «Допоможемо». Чим я можу вам допомогти? 

— Доброго дня. В мене з телефона злили всі фото. Тобто не прості фото, а ті, де я оголена. Я в паніці і не знаю, що з цим робити. Я досить відома особа і якщо ці фото потраплять до ЗМІ, мені кінець, — нервово промовляє дівчина, весь час на щось оглядаючись. 

— Давайте для початку заспокоїмось. Хтось мав доступ до вашого серверу або хмари, на якій зберігались інтимні фото? — запитую досить суворо. 

— Ні! Ви за кого мене маєте? — почала злитись дівчина. 

— Вибачте, я розглядаю різні варіанти. Якщо ваші фото були викрадені з якогось сайту або з особистої хмари, можу запропонувати вам звернутися до адміністрації сайту, на якому фото було збережено або викладено. Також потрібно подати заяву до поліції, щоб вплинути на порушника. Зараз існує також Кіберполіція, що дуже поширена в інтернеті. У випадку понесення суттєвих моральних страждань, матеріальних втрат є сенс звертатися до суду загальної юрисдикції для відшкодування завданих збитків. Сподіваюсь, я хоча б чимось вам допомогла, — видихаю з полегшенням. 

— Трішки. А де можна знайти цю вашу Кіберполіцію? — запитує дуже підозріло. 

— Можу надати вам готовий сайт, куди ви могли б звернутися. Скину вам сюди. На все добре, — відхиляю виклик. 
Копіюю посилання з сайту і відсилаю жінці. 

Коли все закінчується, видихаю клубок нервів. 

— Для першого разу ти трималась досить навіть пристойно. Я свого першого разу так заїкалась. І звідки ти взагалі знаєш про Кіберполіцію? — запитує вражено. 

— Якось стикалась з цим сама. І як-то кажуть: «Життя — хороший вчитель», — з сумом говорю і закриваю очі від втоми. 

— Може, в мене заночуєш? — запитує з сумлінням подруга. 

— Ні, Катю, я додому, — встаю з місця та прямую до виходу. — Дякую за таку можливість не здуріти вдома, — посміхаюсь я подрузі та виходжу за двері. 

Всю дорогу додому в мене не виходило з голови те, що я дізналась про свого «соціала». 

Не знаю навіть, як з усім змиритись. Вдома повне пекло, в душі паскудно, а інтернет та нова робота латає мої рани. Хоча не достатньо надовго, але все ж латає.