Глава 2

Глава 2

Прокинулась від того, що мені стало холодно. Перекочуюсь на бік. Плескаю рукою по іншому боці ліжка. Порожньо, як і в мене на серці. Сідаю. Відкриваю очі та впадаю в істерику. Хочеться кричати на весь божий світ. Життя нестерпно болюче і замість того, щоб жити — ми занурюємось з головою в соціальне життя. Читаємо пости. Дивимось різні ролики. Сидимо у різних мережах. Навіть дивимось телебачення ми теж в інтернеті! Все, що завгодно. Інформація, людина, життя, кохання. Все це — ми робимо в інтернеті. Навіть інтим... Тільки ви ц...ц...ц... Прикладаю вам пальчик до губ, аби ви мовчали. Бо не варто про таке розповсюджуватись. Аби приховати біль душевну, люди віддаються посмішці мережній. 

«Знову він не спав зі мною.»

Схлипую. Витираю сльози та йду до ванної. Приймаю заспокійливий прохолодний душ. Заходжу в кімнату та беру телефон до рук. Бачу смс від свого «соціала». Посміхаюсь. Сідаю на ліжко, все ще вкутана банним рушником. Наче все й добре і посміхаюсь, але на серці шкребуть кішки. Та ще й так, що дихнути тяжко. 

«Привіт, крихітко. Я скучив. Хочу бачити твоє миле обличчя. Як ти?» 

Я посміхаюсь. Роблю селфі для свого плейбоя. Посміхаюсь так, що губи болять. Скидую спершу фото, а тоді й відповідь. 

«Привіт. Я теж скучила. Тому лови мою посмішку. У мене все гаразд»,  — брешу, як роблю це завжди.

Поки чекаю відповіді, йду робити собі каву. Запах розноситься по всій квартирі. 

Надпивши гірку рідину, блаженно посміхаюсь. Пищить телефон і я швидко хапаю його в руки. 

«Ти неперевершена. Я готовий хоч зараз летіти до тебе... Ти знаєш, що я закоханий у тебе?»

Я посміхаюсь до самих вух. Відставляю горня і чаруюче відсилаю кілька закоханих смайликів. 

 «Знаю, милий. Тому і говорю тобі теж саме.»

Знову п'ю каву. Гірка. З присмаком молока. Як я й люблю. 

«Мила моя. Ми обов'язково зустрінемось. Тільки дай мені трішки часу»

Я починаю дратуватись. Усім потрібен час. А на мене всім плювати. Знову телефон летить у невідомому напрямку. Сідаю з грохотом на стілець і швиряю чашку в стіну. Вона дзвінко розбивається. І я відчуваю, що це розбивається моє закривавлене самотнє серце. 

Беру себе в руки. Заходжу в інтернет уже з компа і шукаю інфу про хакерів. Хочу зломати сторінку цього «соціала». Пишу декільком і чекаю відповіді. 

«Привітики. Так, я зможу це зробити. Але це буде коштувати грошей» — попереджає він мене. 

«Я згодна на любу суму. Тільки знайди мені ще дещо... Місце розташування і чим він дихає»

Хочу нарешті дізнатись, з ким маю справу. Злюсь сама на себе, що така беззахисна. 

Що ж мені робити? Який крок обрати? 

Я знову пропала в телефоні на цілий день, мов залежна. Все сиділа і розглядала безглузді пости. Щасливі посмішки на чужих фото. Плакала під сумний фільм. Навіть почала сама писати різну нісенітницю зі свого життя. 

Почула гуркіт дверима. Встаю. Йду на звуки. Бачу свого благовірного. Злий. Ще й який! 

Складаю руки на грудях. Хитаю головою, виказуючи своє невдоволення. Він дивиться на мене і, здається, пропалює наскрізь. Вже сама соплю. Злюсь. Кидаю злісні блискавки в його бік. 

— Ти знову весь день просиділа у своєму інтернеті? — запитує з гнівом в голосі. 

— Ага, — коротко відповідаю. Клацаю зубами і розвертаюсь. Йду до іншої кімнати під пильним поглядом свого чоловіка. 

Не знаю, чим себе зайняти. Без гаджетів уже не відчуваю свого життя.  

Мені на очі потрапляє один сайт. Можна писати свої книги і викладати їх онлайн. 

Ого... 

Але я не вмію писати. Хоча я знаю багато смішних та не дуже історій. Якщо поєднати їх і створити щось одне, може вийти щось навіть дуже добре. 

Сміюсь сама собі і реєструюсь. 

Була не була!

Друкую кілька рядків і в мене виходить. Хоча ще треба знайти хороший редактор, бо мої коми плачевні. Я ще зі школи не вмію їх розставляти. Втлумачували... Втлумачували, а толку нуль. 

Починаю свою першу історію про зрадницьке нещасливе кохання. Так захоплююсь, що не бачу нічого навкруги. Навіть соціальні мережі тепер мені вже не цікаві. 

Відчуваю, що мій ноут летить на коврик. Піднімаю очі і жахаюсь. Мій чоловік стоїть і сопе, мов той бик. Лютий. розгніваний. Жовна ходять на обличчі. 

— Ти хоч колись перестанеш сидіти у своєму інтернеті! Може, нарешті приділиш час мені, дому!? М? — кричить він до мене, а я теж зриваюсь. 

— Та хто це мені тут про це говорить!? Це ти забув про мене. І тепер уже пізно щось налагоджувати, — зриваюсь я. 

— Ти себе чуєш! Ти вже залежна від інтернету, — злиться він і підносить руку. Я скрикую і відходжу в бік, а він так і застигає. 

Перелякалася так, що серце гепає об ребра. Хапаю телефон, що лежить на кухні, та тікаю з квартири. 

А куди піти? 

Я розгублена, налякана, спантеличена.