Фінал!!

День за днем, місяць за місяцем… Собор виростав, немов дерева і трава після дощу. Марен керував будівництвом, він був так близько до своєї перемоги. Ліора не відходила від нього ні на крок, і йому здавалося, що вони стали одним цілим.

Одного разу до нього підійшов літній чоловік і довго дивився на собор, а потім промовив:

— Красивий собор виходить, але, мені здається, арки трохи кривуваті, стіни можна було б зробити товстіші, щоб не просіли і не тріснули. Ну ти розумієш…

— Ви так думаєте? — здивовано спитав Марен.

— Я все життя будівельником працював, зараз на пенсії. Ну, мабуть, знаю трохи більше за тебе! Вам, молодим, у таких як ми, варто повчитися, — сказав чоловік.

Після цих слів він вніс деякі правки в креслення і почав пояснювати щось будівельникам. Марен спокійно спостерігав. Потім чоловік знову підійшов до нього, показав на креслення:

— Дивись, ось тут підкрепи трохи, тут можна трохи розширити, а ось це я б взагалі прибрав, зрозумів, малий? Ну нічого, якщо що — клич, допоможемо.

Коли сонце майже зайшло, до Марена підійшла дівчина, яка представилася дизайнеркою:

— Доброго дня! Мене звати Арна. Я художник-дизайнер і хотіла б показати, як би ваш собор виглядав у кольорі. Так, я розумію, але сірий колір буде навіювати смуток на людей, і ваш собор скоріше опустошуватиме, ніж допомагатиме…

Вона сіла за ноутбук і почала показувати Марену різні кольори та дизайнерські варіанти. Марен, не розуміючи чому, вибрав яскравий колір, і на перший погляд собор у такому вигляді справді виглядав веселіше.

Наступного дня до Марена підійшла група підлітків, які попросили зробити в соборі зону відпочинку та релаксу, де можна було б попити кави, попрацювати за ноутбуком або просто провести час із друзями. Марен неохоче вніс зміни.

Ще через день підійшла якась жінка і стала кричати, що через шум її дитина не може заснути і що краще будувати школи та дитячі майданчики, а не собори. Марен виділив місце під дитячу зону.

Дні і тижні пролітали непомітно. З кожним днем у собор вносили нові правки та зміни! Планувалося зробити й дитячу зону, і невелику кав’ярню, і чого там тільки не планували… Дехто навіть запропонував перетворити собор на торговий центр, а для храму залишити лише невеликий павільйон.

Марен був виснажений — морально і фізично.

На відкриття Ліора не змогла прийти — різко захворів її батько. Марен сам не зміг прийти, бо приболів. Його дружина з дітьми повернулася і доглядала за ним, постійно промовляючи: «Як ти себе так довів…»

Коли йому стало краще, він вирішив прогулятися. І, дійшовши до собору, він остовпів.

Перед ним стояла величезна різнокольорова махіна, що більше нагадувала торговий центр, ніж собор. Арки були крихітні, потворна ліпнина, рожеві вставки, надписи та рекламні банери…

Увійшовши всередину, Марен обомлів: замість органу зробили невеликий майданчик для дискотек, лавки замінили маленькими магазинчиками з кавою та дитячими іграшками, сотні дрібних павільйонів. Торговий центр… а не собор.

Йому стало погано, закрутилася голова, ноги не слухалися — він упав на підлогу.

Він дивився і розуміння вдарило, мов грім:

«Потворне чудовисько… і все це я допустив!»

Він закричав від жаху, як раптом перед ним постали люди, їхні голоси перепліталися, звучали в його голові:

Стiни шевелилися, немов живі.

Говорили хором, але різними голосами, як відлуння:

— Криво!

— Рожеве!

— Недуховне!

— Скучно!

— Перебудуй!

— Ти не вмієш будувати!

— Зроби як ми сказали!

Це перетворилося на звукову атаку.

Підійшла стара жінка і вдарила його плетем:

— Куди фундамент без батюшки закладати?!

Потім підійшов будівельник і сильніше вдарив:

— Я будівельник на пенсії, я краще знаю! Вам усім треба вчитися й вчитися ще!

Підійшли підлітки, кожен бив, приговарюючи:

— А як же зона релаксу?

— А як же розваги? Ти нас обділив!

Спина Марена ставала червоною від ударів:

— Діти… діти… ви про дітей подумали?!

Його била жінка з дитиною!

Побитий  Марен втратив свідомість, намагаючись втекти від цього вихору голосів. Він зачепив столик у кафе, на якому стояла свічка, і та, перекинувшись, підпалила килим.

Полум’я повільно почало розповсюджуватися по приміщенню, охоплюючи все нові й нові місця!

Марен, побачивши це, ковыляв до виходу, кричачи:

— згори, згори, чудовисько, гори  все те, що мені не належить!

— Превертайся ж у попіл минулого!

Він сів, а люди підходили, били і говорили!

Він втратив свідомість, а коли прийшов до тями, не побачив нікого — лишилася лише одна вціліла стіна.

А серед попелу лежав листок, на якому було написано:

«Ніколи не пізно почати зі свого чистого листа!»