Глава 5

Після кафе він ішов додому й радів підписаному контракту.

Марвен зайшов до квіткової крамниці й купив дружині найкрасивіші квіти, а дітям — найдорожчі подарунки.

Та дім зустрів його порожнечею і листом на обідньому столі.

Взявши аркуш паперу, він зрозумів — це було від дружини.

«Коханий, ми з дітьми поїхали пожити до батьків. Я чула, що твій проєкт затвердили, і чекатиму, коли ти втілиш його в життя.

За нас не хвилюйся — з нами все добре. Дуже любимо й сумуємо!»

День був довгим і похмурим, а він стояв, курив мовчки й спостерігав, як риють котлован, забивають палі, як із дня в день, шматок за шматком, спочатку з одним глухим ударом молотка та інших інструментів, а потім із дзвоном і безперервним гулом роботи, зводиться міцний фундамент.

Скільки минуло днів, тижнів, місяців — Марвен не пам’ятав. Робота поглинула його повністю.

І ось нарешті він побачив готовий фундамент.

Сидячи ввечері біля річки разом із Ліорою, він дивився на воду й думав:

— Навіть не віриться, що фундамент готовий. Як думаєш, він міцний? Цікаво, чи витримає він собор? Чи не провалиться під тягарем болю, який на нього звалять? Чи не зруйнується від снігу, дощу й штормового вітру? Скільки ж йому доведеться побачити болю, радості, горя… і скільки почути молитов, сміху, прохань… Чи зможе він усім допомогти?

— Немає нічого такого, що могло б його зруйнувати.

Немає нічого такого, що могло б його оглушити.

Немає нічого такого, від чого б він упав.

Марене, повір, він з нами назавжди. Він допоможе, почує й утішить. Простить винних, допоможе знайти любов тим, хто її шукав… розчинить чийсь біль, як розчиняються зорі на світанку…

— Але чи не роблю я чогось поганого, даючи другий шанс тим, хто скоїв злочини? А якщо він зведе не тих — і вони страждатимуть? А якщо не зможе допомогти комусь пробачити іншого? І чи потрібно взагалі прощати?

Ліора лише обійняла його, дивлячись на яскравий місяць, що вийшов з-за хмар, наче спостерігав за ними.

Наступного дня він знову керував процесом, як раптом перед ним, мов статуя, з’явилася миловидна старенька й запитала:

— Сину, а що це тут будують? Такий великий майданчик зробили… що ж тут буде?

— Собор! — відповів хлопець, не відриваючись від креслень.

— Як це — собор? Справді? Слухай, так без батюшки не можна, треба фундамент освятити, а то завалиться, не можна так, ви що?! Знаєш, рідний, у мене син якраз у церкві служить, я його покличу, якщо ти не проти, а?

Марен ледь не вдавився від здивування, але чомусь подумав, що так, мабуть, буде краще, і кивнув.

Уже за годину батюшка, старенька й ще якісь люди були на місці й проводили свої обряди. Батюшка пів години ходив, читав молитви й кропив фундамент святою водою, а бабусі й інші люди молилися.

Марен і Ліора, усміхаючись, спостерігали за цим дійством.