Глава 3

Ніч опустилася на місто, приглушуючи все зайве.

Марен ішов порожньою вулицею — мокрий асфальт відбивав червоні й жовті неонові плями, ніби місто дихало під власною шкірою.

Він зупинився біля світлофора й закурив.

У цю мить його погляд зачепився за кафе на протилежному боці.

Кафе мало майже панорамні вікна.

Тепле жовте світло лилося назовні, наче запрошення.

За стійкою сидів чоловік у капелюсі та темному костюмі — нерухомий, мов частина інтер’єру.

Поруч нудьгувала брюнетка у яскравій червоній сукні.

Бармен у сліпучо-білому піджаку нагадував матроса: то діставав щось з-під стійки, то протирав келихи, ніби збирався в дорогу.

Марен стояв і дивився — занадто довго.

Нарешті він перейшов дорогу і зайшов усередину.

Сів біля стійки,  замовив каву.

Поки бармен готував напій, чоловік, що сидів поруч із брюнеткою, кудись відійшов, даючи їм простір.

Брюнетка повернулася до Марена й усміхнулася — м’яко, так, ніби знала його вже роки.

— Добрий вечір, — раптом сказала вона.

Марен ледь помітно кивнув.

— Мене звати Ліора, — вона простягнула руку.

— Марен. Дуже приємно.

Вона нахилилася трохи ближче.

— Марене… ви не могли б купити мені щось випити? — сором’язливо, майже по-дитячому.

Він не відмовив. Купив їй келих вина.

Вони заговорили.

Марен розповів про собор, про зруйновані плани, про те, як повільно сиплеться його життя.

І вперше за довгий час він бачив у чужих очах справжню увагу.

Ліора слухала.

І — найдивніше — здавалося, що вона бачить його собор так само чітко, як бачив його він.

Їхня розмова тривала майже кілька годин, поки

кафе не зачинилося.

Марен і Ліора вийшли на порожню площу — і залишилися вдвох під глухим нічним небом

Марен подивився їй у очі — великі карі, наче цілі всесвіти, дивилися на нього.

З такою любов’ю, у якій можна було жити! Ні, не виживати, а саме жити!

Увесь цей час, поки вони розмовляли в кафе, його не покидала одна думка: «Де ж я тебе бачив?»

І тільки зараз, на безлюдній площі, він зрозумів, що саме вона тоді виходила з кабінету директора!

Його думки перервала Ліора, яка, обнявши його, сказала:

— Мені пора йти… але я допоможу тобі!

Давай зустрінемося завтра тут, і я поведу тебе туди, де здійсниться твоя мрія!

Сказавши це, вона розвернулася і пішла далі.

А Марен стояв і дивився їй услід… відчуваючи десь всередині, що все скоро налагодиться!