Глава 2

Увесь вечір Верена то й діло поверталася до креслення.

Вона стояла біля столу, притискаючи руки  до грудей, ніби боялася торкнутися паперу — настільки її захоплювало те, що створив Марен.

— Який же він прекрасний… — прошепотіла вона. — Арки, вітражі… ці вежі… це ж живий собор!

Вона обійняла чоловіка, гаряче поцілувала — і він уперше за довгий час повірив, що світ справді може бути добрим.

Гроза вирувала всю ніч.

Блискавки розривали небо так, наче хтось угорі сперечався про його долю.

Вранці Корвус приїхав на засідання комісії.

За круглим столом сиділи четверо. Молодий темноволосий чоловік крутив у пальцях ручку — нервово, збивчись. Інший, старший, з лисиною та важким поглядом, дивився так, ніби вже заздалегідь був готовий зруйнувати мрію.

Дві жінки — схожі одна на одну, немов віддзеркалення, — спостерігали мовчки.

Презентація тривала цілу годину.

І коли голос Марена стих, тиша огорнула кімнату.

Лисий чоловік підняв окуляри:

— Макет чудовий. Я вражений… Арні? — він глянув на юнака.

Той вдихнув і промовив:

— Це… вражаюче. Але… таке будують роками. Десятиліттями. Це надто дорого. Надто складно. Ми не потягнемо.

Щось у Марена над ломилося всередині.

Наче хтось загасив свічку в його грудях.

Хлопець вийшов із будівлі й закурив.

Холодний вітер ударив у обличчя, ніби насміхаючись і шепочучи:

«Ти навіть цього не зміг. Ти — раб системи».

Раптом він відчув чиюсь руку на плечі.

Обернувшись, побачив начальника, який дивився на нього зі співчуттям. Потім той сказав:

— Марене, я розумію. Я все розумію. Але вони мають рацію — проєкт справді надто масштабний. Є в мене дещо для тебе… ось.

Він простягнув йому аркуш. На папері був кресленик якогось дешевого, жахливого сірого будинку.

— Це дитячий садок. Якщо ти не проти… я дам тобі вести цей проєкт.

Хлопець не знав, що відповісти. Лише кивнув і пішов до машини.

По дорозі він бив по керму й кричав від розпачу — усе сильніше стискало його в обіймах відчуття несправедливості.

«Замінити його собор якимось бездушним будинком…»

Він зайшов у квартиру, ледве пересуваючи ноги, важкі, наче налиті свинцем.

До нього вийшла дружина, посміхаючись, ще нічого не підозрюючи.

— Ну що? — весело запитала вона.

Але, побачивши стан чоловіка, її усмішка зникла.

Марен упав на коліна й заплакав, як дитина.

Кинувшись до нього, Верена цілувала його, притискаючи до грудей:

— Нічого, нічого… це не кінець світу! Ми щось придумаємо! Чуєш!? Так, собор прекрасний, але в місті вже є два, і нашому справді не вистачає дитячих садків та шкіл, послухай…

Вона хотіла щось сказати, але Марен дивився на неї й ніби не впізнавав.

Де та жінка, яка надихнулася його собором? Де та муза, якою вона була завжди? Чому вона так говорить? Невже їй важливий якийсь сірий дитячий садок?

Відштовхнувши її, він не втримався — вона впала на підлогу.

Схопившись за голову, Марен промовив:

— Я втомився. Я так втомився боротися з цією системою, якій потрібні тільки ті проєкти, що вигідні їй. А те, чого хочуть інші — всім начхати! Ми створені для того, щоб творити й створювати своє! Уяви, як би змінився світ, якби всі будували так, як бачать вони, а не система! Не було б цих сірих будівель, цих похмурих фасадів!

Він замовк, побачивши сльози в її очах.

Обійняв дружину, поцілував:

— Пробач… я втомився, справді. Сьогодні погасили світло, яке давало натхнення й надію. Тобі подобався собор… Я думав, ти станеш опорою. Але бачу, що ти — за те, щоб світ був сірим і похмурим…

— Ні-ні, Марене, не кажи так! Мені справді сподобався собор, але…

— От саме — «але»! — підвищив він голос. — Скажи чесно: ти знала, що проєкт не буде реалізовано? І все одно дала мені надію? Скажи, знала?!

Він майже крикнув.

— Чому ви всі даєте мені надію, а потім руйнуєте її?

Двадцять дитячих садків. Двадцять п’ять шкіл я побудував. І знову — дитячий садок… Усе в одному стилі, все…

— І от уже багато днів мені снився храм. Собор. Він говорив: «Побудуй». І я намалював. Я вперше відчув силу всередині… Розумієш, Верено? Звичайно, не розумієш… Тобі як вчительці школи потрібні…

Він міцно обійняв її, поцілував так, як цілують востаннє,

і вийшов із квартири, зникнувши за стіною дощу, що знову лив, як із відра