Невеликий практичний посібник з подолання екзистенційних дверей.

Ця книжка — про те, як одна людина (на диво симпатична, хоч і трохи занадто прив’язана до халата) пройшла через мене у свій внутрішній океан. Там були риби, що цитували Ніцше, кит, який краще за будь-якого терапевта мовчав саме тоді, коли треба, і, звісно, кальмар-філософ, якого ніхто не просив, але він усе одно з’явився.

У ній ви знайдете:

– глибокі води вашої свідомості (сухими не вийдете);

– інструкцію з використання собаки як мосту (з гумором, але без гарантії);

– і натяк, що, можливо, ви самі — чийсь перехід. Навіть якщо досі думали, що ви просто лежите на підлозі й нічого не відбувається.

Не читайте цю книжку, якщо боїтеся змін.

Читайте її, якщо втомилися боятись.

Або якщо просто любите собак. Я не ображусь. Але все пам’ятаю.

З любов’ю,

Собака, що стала мостом.

⸻

Біографія автора.

«Середня вага: 58 кг. Освіта — інтуїтивна. Досвід —трансцендентний. Лауреат премії “Кращий шерстяний перехід року” за версією внутрішнього критика читача.”

————

У кожного вдома є двері, за які ніхто не заходить.

Зазвичай вони цілком звичайні — із ручкою, тріщинкою на фарбі та пилом, який ображено накопичується роками. Але справа не в самих дверях. Справа в тому, що там — щось.

Щось інше.

Щось невідоме.

Щось, що, можливо, змусить тебе відчути.

Отож. Мене звати… та це неважливо. Ви й самі знаєте, як мене звати, якщо читаєте це.

Почалося з того, що я прокинулась серед ночі. Це вже підозріло, бо я не прокидалась ніч без кави з 2016 року. Але щось шепотіло. Не словами. Відчуттям. “Вставай”.

У дверному проході стояла собака.

Руда. Велика. З вухами до підлоги, такими довгими, що ними можна було підмести чужу совість.

— Ходімо гуляти, — сказала вона.

Так. Говорила. Справжнісіньким, серйозним голосом. Трохи як бабуся, яка знає, що ти знову не поїв. І трохи як дитина, яка впевнена, що десь тут дракони, і вона може їх приборкати, якщо в тебе є мотузка і шматочок печива.

— Я не виходжу, — буркнула я. — Там реальність.

— Тобі вона давно потрібна, — відповіла собака. — До того ж, я сьогодні — міст.

І вона лягла, перетворившись на пухнасту, теплу арку з шерсті, довіри й старих казок. Вуха обвисли з боків, як банери, на яких було написано:

“СТРАХ НЕ МАЄ ПАСПОРТА. ЙОМУ ЗАБОРОНЕНО ПЕРЕТИНАТИ КОРДОН”.

Я ступила на неї.

І кімната зникла.

Переді мною розлився океан. Але не той, що на листівках, з пальмами й коктейлями, а той, який тримає у собі все, що ти коли-небудь втопив у собі.

Вода обійняла мене. Я не тонула. Бо раптом виявилося — я плавичиня. І в мене хвіст. Блискучий. Стильно сріблястий. І, чесно кажучи, я виглядала чарівно, навіть без дзеркала. (Із дзеркалом — взагалі біда: вода щось наплутала з відображенням, і я була схожа на русалку, яка читає Ніцше.)

Навколо плавали істоти.

Риба-поет, яка писала епітафії для зіпсованих ілюзій.

Кальмар-філософ, який викурював міркування у бульбашках.

І кит із прозорими крилами, який мовчки підплив і торкнувся мого чола.

— Ти прийшла, — сказав він.

— Мене змусила собака.

— Ти сама себе змусила. Вона — тільки метафора.

— А ще шерсть, — додала я.

— І крок, — погодився кит. — Коли хтось лягає мостом, інший має йти.

⸻

Я прокинулась на підлозі. Було тихо, трохи солоно, і пахло собакою, якої вже не було. На порозі лежав жмут шерсті. Я торкнулась — і він розсипався на повітря, як обіцянка, яку ти вже виконав.

Я встала. Вперше — не тому, що треба, а тому, що можна.

⸻

Тепер, коли мені страшно, я шукаю руду собаку. Але частіше — стаю нею.

Іноді лягаю мостом для когось іншого. Інколи — для себе.

І якщо вам здається, що ви застрягли, що двері не відчиняються, що темрява більша за вас — просто зачекайте. Може, до вас прийде собака. Може, з вухами до підлоги. А може, з кавою.