1.

    Я прокинувся на руїнах свого будинку, коли на вулиці було ще темно. Мої очі неначе засипала дрібна пилюка, що різала нестерпним болем. Усе навколо розпливалося, було нечітким і спочатку не зрозумілим. Я прислухався до ночі та не зміг почути жодного звуку. Лише нерозбірливі далекі гули. Невже я втратив слух?! Це було схоже на те, коли стрибаєш в прохолодну річку і вода затікає у вуха. Тоді голоси стають схожими на гамірне булькотіння. Тепер можна покладатися тільки на нюх, який ніколи мене не підводив. Смердючий дим заполонив мій чорний ніс і разючі запахи смерті, які змушували мою стару шерсть ставати дибки. Де я? У пам’яті потроху відновлювалися уривки страшних подій.

    Перше що пригадалося так це миска теплого супу в сусідньому дворі. Тоді їжа здавалася гіркою, але не на смак. Увесь час я передчував біду, що мала трапитися неминуче. Кілька днів не міг вловити спокійний сон. Щось заважало, стискало з середини. Це відчуття невловиме і чуже мені. Наче якийсь чорний ворон нависав наді мною. Що то за страшна халепа? Мій язик лише кілька разів опустився в той суп. Хоч він пахнув дуже смачно та мої думки літали далеко звідси. Раптом відчувся присмак крові від якого стрепенулося все всередині. Я скривився і спробував злизати це як найшвидше. Що ж воно таке коїться? Я нашорошив вуха, хоч слух у мене був уже давно не молодий. Зорі поволі повзли небом і десь далеко завив тер’єр. Його голос звучав ніби печальна, тужлива пісня, викликаючи бурю злих лайок свого господаря. На вигляд усе було так як і завжди.  Он біля тину пробіг чорний кіт, ніби за малою мишею. «Та ні»- струсив головою я. То всього лиш зграя білих метеликів у траві спурхнули, уникаючи гострих кігтів. Я поклав голову на лапи, вдихаючи нічні запахи. Повіки ставали важкими і уже поволі надходив  довгоочікуваний сон.

    Тисяча голодних білих зубів гналися за мною. Вони прагнули скуштувати крові, роздерти плоть і розкидати рудувату шерсть по всіх усюдах. Я мчав так швидко як тільки міг, оминаючи лісові ялини. Чагарі наче підступні щурі заважали, зупиняли. Позаду почулося пронизливе виття та гупотіння, таке люте що шерсть ставала дибки. Я плигнув через невеличку ущелину, яка розгорнула свої смертельні обійми. Та темнота що крилася в середині помітила тільки моє біляве пузо. У лапах відчувся неабиякий приплив сили. Стрибок видався вдалим як ніколи. Однак під час приземлення подушечки пройняв різкий гострий біль. Навіть крізь сон кінцівки сахнулися. Він всотувався повільно з кожним наступний кроком, а зупинитися не було коли. Десь позаду масивні тіла уже перелітали через ущелину. Від них зірвалася тільки хмаринка пилюки, яка затанцювала в місячному сяйві. Загрозливе гарчання наздоганяло, наступало просто на п’яти. У небі зринув крик падальника. «Хочеш поживитися мною, не вийде, згинь з очей!». Та птах не чув нічого, він продовжував супроводжувати на вірну смерть. У животі судомно скрутило. Я витяг язик смакуючи можливо останнє повітря. Довелося різко загальмувати перед скелею, що нависла незворушна та лиха. Я затиснув хвоста між задніми лапами і вперся в холодний камінь. Зарості заворушилися і на маленьку галявинку вигулькнули великі клубки сірого хутра. Вони обступили мене не даючи змоги прошмигнути, а падальник уже чекав, примостившись на гіллі дерева. З моїх грудей вирвалось зрадливе, благальне скавуління, яке не можна приглушити. Вожак зграї, з білою грудиною гордовито переможно підняв довгу морду. Завив на повний місяць, а вся його команда підхопила пісню. Вони вичікували, як і падальник що уже від нетерплячки топтався, розставляв крила. Його око сяйнуло, намітивши ласий шматок. Вожак закінчив свій нічний спів і вишкірив блискучі зуби. Спочатку підходив повільно, вловлюючи кожен мій рух, а потім стрибонув націлившись на спину. Та я хотів ще жити. Мої зуби впилися в кістляву лапу ворога.

    Я стрепенувся, прокинувшись від сну. Підвівся, розминаючи затерплі лапи і стріпав рештки марева. Мій чорний ніс посох та потріскався на вітрі, тому я провів кілька разів мокрим шершавим язиком. Це повернуло мені чуття. Подвір’я просякло запахом чужинця. Що і де? Насторожився. Чорна морда кота просунулася в паркан. Хоче втекти. Перевівши погляд на миску супу я помітив тільки чисте вилизане дно. З гавкотом кинувся до розбишаки, а той зблиснув хвостом між дошками і, відчувши себе в безпеці за межами подвір’я, тільки вухом повів. Лапи почали тремтіти. Не розумію. Що не так? Потрібно повертатися. Мій хвіст обвис, наче я зробив щось погане і мене насварили. Ось уже зеленіли кущі  за якими приховувалася дірка в паркані, через неї завжди можна було потрапити назад до своєї родини. Раптом тишу розрізав звук, який я чув багато разів. Він здавався завше моторошним і викликав гарчання в грудях. І не тільки я його боявся. Усі люди на вулиці коли чули це завивання розбігалися по домівкам. Чорна кішка поглянула на мене порожніми, зляканими очима. Два зелених рубіни застигли від паніки. Її пухнаста шерсть одразу перетворилася на щетину. Вона підняла голову, зіниці розширились, а потім зашипіла кинувшись навтьоки. Я й собі поглянув. З’явився новий для мене звук. Свист розрізав вуха. Він був голосним і виник дуже несподівано. У небі щось летіло, наближаючись з кожним подихом все ближче. Величезний предмет схожий на…На металевого птаха. Тільки звук був зовсім інший. Не такий яким я звик його чути. А його мені останнім часом часто доводилося слухати. Металеві птахи літали над будинками дуже низько так що можна було розгледіти їхній живіт. Я завжди дивувався людям, адже від одних вони з криком ховалися у ями, а іншим аплодували. От диваки. Та цей предмет був зовсім не таким як птах. Він був довгуватим і мчав небом з шаленою швидкістю. Тільки метал виблискував під місячним сяйвом. У пащі знову виник присмак крові. Треба поспішати. Це щось дуже жахливе. Я кинувся бігти до входу у свій двір з пронизливим гавкотом. Позаду скрипнули двері. Як тільки одна лапа вступила у зелень пролунав гучний «Бабах». Мене відкинуло сильним ударом і навколо запалало зарево. Далі нічого не згадаю.