Частина 3. Дебати

Велику телевізійну студію заливало світло софітів. Усі камери були направлені на невелику сцену, де за трибунами, що стояли одна навпроти одної, вишкірилися два пси. Один з них був наш добрий знайомий Полкан Полканович. Другий — молодший за опонента, але не менш солідний французький бульдог у малиновому піджаку, ґудзики на якому тріщали під натиском округлого черевця. Його коротеньку товсту шию стискав нашийник з білого золота, а на пухкій передній лапі блищав дорогезний годинник. З пащі бульдога стікала слина просто на трибуну. Але зауважень йому ніхто не робив. Бо то був головний конкурент Полкана Полкановича у боротьбі за місце депутата Собачої Ради. Він же — місцевий авторитет, який кришував половину Псасраньска — славнозвісний Барбос. 

— А я ще раз кажу! Потрібно збільшити допомогу найменш захищеним верствам собачого населення! — гримів Полкан Полканович. 

— Я з вами категорично не згоден! — верещав Барбос, загрозливо показуючи товстою лапкою на опонента. — Треба створити більше робочих місць, щоб пси отримували гідну зарплатню і не потребували коштів з бюджету. А гроші, що звільняться, можна витратити на розвиток інфраструктури міста! 

— Ой, чи не новий торгівельний центр ви зібралися будувати? — з наївним виглядом парував боксер. — Вам би тільки свої активи збільшувати, шановний Барбосе! А про народ хто піклуватиметься? 

— Точно не ви! — бризкав слиною бульдог. — Ви спите та бачите, як би дорожче продати будки у вашому новому будівельному комплексі. Чи може плануєте задарма молодим сім’ям квадратні метри у центрі міста віддавати?..

По іншу сторону екрана на дебати дивилася родина коллі. Інтелігентний батько в окулярах сидів перед пузатим телевізором у кріслі, яке, судячи з вигляду, дісталося йому ще від прадіда. Поряд, на краєчку продавленого дивану тулилася мати — худенька псяча дружина у затертому халаті в синіх квіточках і з величезними бігудями на голові. Вона щось плела на спицях та зрідка зиркала на екран. 

На підлозі маленький цуцик — мініатюрна копія батька, з такими ж величезними окулярами на мордочці, — грався чимось, схожим на стару ганчірку. У кутку погойдувався у кріслі-качалці дід-коллі. Його задні лапи були накриті подертим сірим пледом, а на грудях висів орден з написом “За трудові подвиги”. Букви ледь читалися через те, що з часом потьмяніли й частково стерлися. 

— Усі вони там злодії! — хрипко гарчав дід зі свого кутка у бік телевізора. — Наобіцяють що завгодно, тільки б до годівниці дістатися. 

— Звісно, що так, тату, — відгукнувся пес з крісла, не обертаючись. — Але якщо обирати, то краще вже Барбоса. Він все ж таки з нашого району. Та й про робочі місця я з ним згоден: навіщо витрачати більше на соціальні виплати, якщо можна зменшити кількість безробітних? 

— А пенсіонерів ти також хочеш відправити на роботу? — заперечив дід, торкнувши лапою орден на грудях. — Я цій країні й так вже віддав усе що міг, навіть здоров’я. Чи не заслужив на гідну пенсію? За Полкана треба голосувати! Він про старих піклується. От хоча б на тому тижні — кістки перед Пенсійним фондом від нього роздавали. Хороші такі кістки, навіть з хрящами де-не-де. 

— То ви свій голос за кістки продасте? — з глузуванням у голосі хмикнув пес-батько та повернувся до діда. — Теж мені благодійник цей Полкан. Це ж через нього зруйнували дитячий садочок, куди ходив ваш онук. А на тому місці чергову багатоповерхівку побудували, щоб Полканович свої квартири за захмарними цінами продавав та кишені набивав. 

— Нехай набиває. Тобі шкода, чи що? — не здавався дід. — Зате він обіцяє молодим сім’ям пільгові кредити на житло видавати. Може й вам перепаде, нарешті з’їдете від мене у власну конуру…

Тієї ж миті дід зрозумів, що бовкнув зайвого. Але було пізно. 

— То ми вам заважаємо, тату? — від обурення окуляри на морді молодого пса поповзли догори, а хвіст нервово став дибки. 

Його дружина тяжко зітхнула та закотила очі, не відриваючись від плетіння. Її вигляд ніби промовляв: “Ну от, зараз знову почнеться”. 

— Не заважаєте, — спробував дати задню дід. — Але власний куток у твоєму віці вже потрібно мати. Ось твій однокласник Арчібальд поїхав на заробітки до Вовкладнії та заробив на житло за три роки. А ти все сидиш у своєму університеті за мізерну зарплатню, шерсть на дупі протираєш!

— А я не винний, що наша держава не може забезпечити гідний дохід робітникам розумової праці! — скочив з крісла пес-батько, ледь не перечепившись через цуцика, який продовжував повзати по підлозі, не помічаючи лайки дорослих. — Чого я повинен кидати дружину та дитину і їхати невідомо куди? Я хочу гідно жити у своїй країні! Але через ваше, тату, покоління, яке голоси за кістки продає, ми, молоді, отримали корумповану та бідну країну! 

— Ох, який ти розумний! — дід також спробував підвестися на передніх лапах, чим ще сильніше розгойдав крісло. — То може ви, молоді, лад наведете? Разом зі своїм розбійником-Барбосом? Давайте, голосуйте за покидька! Подивимося, яке світле майбутнє вам цей злодій забезпечить! Хоча скоріше у темну дупу загонить. Бо його досвід у політиці куций, як мопсячий хвіст! Спекулянт і бандюк він, а не депутат! 

— Зате ваш Полкан ду-у-уже досвічений та шляхетний! — шерсть на загривку пса-батька стала дибки, а губа над іклами затремтіла. — Розкрадав наше місто двадцять років, а тепер ще й на усю країну замахнувся! Потрібна молода кров, щоб зламати стару систему! Без цього не буде прогресу, і не буде нам кращого життя! А вам — гідної старості! 

— Та з таким сином-йолопом, у будь-якому разі не буде мені гідної старості! — загарчав дід, усе сильніше розгойдуючи крісло. — Я життя прожив, тож у псах дещо розбираюся. А ти цуцик, будеш мені розказувати, за кого голосувати? Ти навіть свого сина не можеш навчити давати здачі. Кожного разу приходить з дитячого майданчика у синцях чи укусах. 

Малий песик почув, що говорять про нього, покинув ганчірку і підповз ближче до неньки. Та пригорнула сина і, поки її чоловік давився слиною від люті, спокійно відповіла: