Частина 2. Нові морди

— Полкане Полкановичу, рейтинги падають! — мопс-секретар забіг у кабінет, метушливо перебираючи короткими лапками. Від хвилювання слина з його пащі розліталася у різні боки, а витріщені очі сильніше викотилися з орбіт.

— Що таке, Аристарху?! — депутат підвівся у своєму шкіряному кріслі та загрозливо глянув на секретаря, від чого той зупинився перед столом і боязко притиснув вуха.

— Ось. Щойно від агентства "Шаріков і Ко" отримав, — мопс тремтячою лапою простягнув аркуш шефові.

— "Шаріков і Ко"? Так це ж наші! Як вони можуть нам намалювати низькі рейтинги, коли я їм стільки бабла відбашляв? — Полкан Полканович схопив аркуш і знову опустився у крісло, яке жалібно рипнуло під важким тілом.

— Ні, ви не зрозуміли, це справжні рейтинги. Не ті, що у ЗМІ публікують, а результати реальних опитувань. Мені їх заступник Шарікова дав, бо подумав, вам буде цікаво дізнатися настрої виборців, — щойно віддавши аркуш, мопс швиденько відбіг від столу депутата, щоб зненацька не потрапити під гарячу лапу, і сховався за секретарською тумбочкою.

Полкан Полканович кілька хвилин уважно вивчав цифри на аркуші. Мопс з побоюванням спостерігав, як на морді шефа декілька разів з'являвся злий вищир.

— Р-р-р, невдячні псини! — очі налилися кров'ю. — Я їм будки латав, кістками обсипав, на рекламу мільйони витратив, а вони за цього невігласа Барбоса зібралися голосувати? Ну, я їм влаштую!

— Рано влаштовувати, Полкане Полкановичу, — пролунав ніжний голос з боку вхідних дверей. У кабінет неспішно увійшла лощена чорна такса із золотою шпилькою у формі кістки на правому вусі. — Ви спочатку вибори виграйте, а потім уже розберетеся із невдячним електоратом.

— А як я їх виграю, Елеоноро? — гарчав депутат, розмахуючи аркушем. — Менш як тридцять відсотків цих сук за мене, а решта Барбосу дупу лижуть! Навіть якщо ми дамо на лапу виборчій комісії та підтасуємо результати, все одно мені не перемогти.

— Спокійно, Полкане Полкановичу. Ви ж недаремно найняли найкращого в країні політконсультанта, — такса застрибнула на стілець біля столу депутата й зухвало показала на себе. — Я знаю що робити. Нам потрібні нові морди!

— У якому сенсі морди? Пластичну операцію мені зробити, чи що? Я й так недавно зморшки підтягував. Як це справі допоможе? — насупився Полкан Полканович.

— Ні, я не про вашу морду кажу, — такса відкинулася на стільці та схрестила короткі лапки на грудях. — Треба залучити нових членів до вашої партії. Громадських. Наприклад, співаків чи акторів, які мають великий вплив на собачі маси. Але щоб вони обов'язково були поза політикою.

— Хм, цікаво, — Полкан Полканович почухав за вухом. — Думаєш, спрацює?

— Звичайно! — впевнено відповіла Елеонора. — Виборці завжди ведуться на нові морди. Особливо якщо ті вже в телевізорі регулярно миготять.

— Маєш когось на прикметі?

— А як же, — загадково усміхнулася такса, і по її золотій шпильці ковзнув сонячний відблиск. — Я знаю чудового кандидата з непідкупною мордою, який із задоволенням продасться за порівняно невелику суму та нову будку в центрі міста.

***

Стадіон гудів, як переповнений вулик. Собаки різних порід і забарвлень юрмилися навколо величезної сцени, підвиваючи своєму кумирові: 

— Суки, час сполуки! Суки, час сполуки!

— Я не бачу ваших лап! — лунало з динаміків на весь стадіон. — Ви найкращі, Псасранськ! Нумо, сильніше розгойдаємо цю будку!

Натовп вибухнув диким виттям. Одна з шавок із рожевим бантом на голові застрибнула на сцену і побігла до соліста. Порушницю швидко перехопили доги-охоронці та повели за лаштунки. Її кумир навіть не звернув уваги на цю подію і продовжував:

— А тепер поговорімо серйозно. — Музика раптово стихла. Разом із нею завмер і натовп. Глядачі ловили кожне слово свого кумира. — Зараз ми на порозі важливого вибору. Тільки від нас залежить, яким буде наше майбутнє. Не від серйозних псів у високих кабінетах, які гадять у золоті унітази. А саме від нас, простих собак. Роботяг, які чесно несуть варту і хочуть тільки одного — гідного, мирного життя для своїх цуценят.

Стадіоном прокотився схвальний гавкіт. Шавка з рожевим бантом, яку забрали охоронці, вибігла з-за лаштунків і знову кинулась до соліста. На півдорозі її зупинив пудель-конферансьє і передав догам, що гналися за утікачкою. Соліст невдоволено подивився фанатці вслід, а потім продовжив:

— Ви знаєте, я ніколи не ліз у політику. Але зараз, коли наша громада перебуває перед доленосним вибором, я не можу стояти осторонь. — Натовп затамував подих, навіть було чутно, як чухається кудлатий мастиф, якого вкусила клята блоха. Тим часом соліст продовжував. — У мене теж є цуценята. І я хочу, щоб вони виросли в країні вільній від корупції та свавілля бультер'єрів, які віднедавна заправляють у нашому місті, а їх лідер Барбос рветься у Верховну Собачу Раду. Ви погоджуєтесь, що бультер'єрів треба зупинити?

— Так! Так! — завила юрба.

— Бультер'єри гірші за безрідних сук! Вони віджали мою будку, і тепер я безхатько, — скаржився у натовпі облізлий ротвейлер.

— Бультер'єри змусили мене лизнути під хвіст кота за те, що я написала негативну статтю про Барбоса. Більшого приниження я не відчувала за все життя, — скиглила різноока хаскі.

— Тому я вважаю, що Барбос не повинен представляти наше місто у Верховній Собачій Раді, — гриміло зі сцени. — Він має поступитися кріслом по-справжньому патріотичному та справедливому лідерові. Лідерові, який замість того, щоб гнобити нас, забезпечує житлом. Який сам виріс у бідному районі, і тому знає, як живеться простим шавкам! Він здатний змінити наше життя на краще! 

Натовп напружився в очікуванні імені цього святого собаки. Театральна пауза затяглася, і деякі глядачі почали перешіптуватись між собою. Але тут їх перервав гучний голос з колонок:

— Полкан Полканович — наш кандидат!

Натовп спочатку здивовано замовк. Але потім десь зліва закричали: “Так! Полкан Полканович – наш кандидат!”. Відлунням відгукнулося праворуч: "Полкан Полканович — наш кандидат!"