Собаче життя

Циганок.

Сказати, що Антоніна Петрівна прийшла з роботи втомленою - це нічого не сказати. Фраза "пропущена через соковижималку" - лише частково передає її стан спустошеності, роздратування і безпросвітності.
Вона ненавиділа цю роботу, цих дітей, свою школу, колег по роботі, директрису, себе, своє життя і цей безрадісний, нудний, несправедливий і жорстокий світ.
В апогеї свого відчаю вона нарешті в повній мірі зрозуміла, відчула почуття Циганка. Ця картинка з далекого дитинства пригадалась їй зараз з такою ясністю, ніби це вона в безсилій люті гризе ті штахети.

Циганок був добрим, веселим, життєрадісним цуценям чорного кольору. Напевне через колір і назвали його так. Тоня любила з ним гратись і він любив дівчинку. Бігав за нею по подвір'ї,  мотиляючи хвостиком, а коли Тоня його гладила, він аж пищав від щастя і намагався лизнути її, проявляючи свою собачу любов.
Але цуценя підросло і його віддали іншим людям.

Якось мати послала Тоню до тих людей чи то щось взяти в них, чи щось їм віднести, Антоніна Петрівна цього вже не пам'ятала.
"О, Циганка побачу", - радісно подумала дівчинка. 
Собака почув як стукнула хвіртка і загавкав.
- Циганок, це я. - Вона пішла в напрямку, звідки чувся гавкіт. Собака був прив'язаний коротеньким ланцюгом до огорожі, з того ж боку де були свині і корова.  Ні будки, ні підстілки, тільки брудна погнута алюмінієва миска  стояла в багні з якимись помиями, яких хлюпнули і собаці, даючи їсти свиням.
Собака побачив дівчинку і загавкав сильніше, зі злістю в голосі. Він був худющий, чомусь горбатий, з облізлою місцями шерстю, весь брудний і з якимсь безумним злим поглядом. 
Тоня нізащо б не впізнала в ньому свого веселого карапуза Циганка. Але це був він, дівчинка просто це знала.
- Циганок, ти мене не впізнаєш? - вона не так уявляла собі їхню зустріч, була не готова до побаченого і не знала, що сказати.
Собака на мить замовк, напевне згадавши голос, вигляд чи запах дівчинки і ніби оскаженів. Він просто захлинався від злості, кидався на огорожу, рвав ланцюга, вже не гавкав, а хрипів, від безсилої люті гриз штахети, які і до цього були сильно погризені скрізь, наскільки дозволяв ланцюг.
Такої ненависті, злоби, люті дівчинка в своєму житті не бачила ніколи. Вона швидко вибігла з двору і побігла додому, забувши навіщо сюди приходила.
- Мамо, Циганок збісився, - сказала вона плачучи.
- Безсовісні вони люди,- мати пригорнула її і погладила  по голові, - якби знала, як вони до собаки будуть ставитись...

Антоніна Петрівна почувалась зараз тим нещасним собакою, що змушений був провести все своє життя  в багнюці, прив'язаний коротким залізним ланцюгом до бетонного стовпа огорожі. 
Не про таке життя вона мріяла. Дитинство ж в неї було щасливим.  Її манило небо, зірки. Колись прочитала книжечку "Галактики, туманності та вибухи у Всесвіті" і вирішила, що буде астрономом, чи астрофізиком. Буде ночами просиджувати за телескопом, заглядаючи за край світу, фотографувати нові галактики, аналізувати фотографії, проводити розрахунки, відкривати невідомі науці явища і ефекти...
Робота з людьми, тим більше з дітьми - то не її. І як так сталось, що вона стала вчителькою? Була б віруючою, подумала б, що відробляє якусь карму, чиїсь гріхи. За чиї гріхи вона так страждає?  А за чиї гріхи мучився Циганок? Ні, нема справедливості в цьому світі, цьому житті. А іншого нема. Ні світу, ні життя..

Вона набрала теплої води, роздяглась і лягла в ванну. Так можна буде трохи розслабитись, зняти напругу, на деякий час забути про своє собаче життя. Циганок і такої можливості не мав.
Тепла вода заспокоювала, ніби змивала з неї весь бруд цього життя і, здавалось, повільно розчиняла її. Антоніна Петрівна задрімала.

Вісла.

Раптом вона відчула, що не може дихати, захлинається. Її охопила паніка, вона борсалась, намагаючись підняти голову і вдихнути повітря, але швидко втомилась. Голову вже не могла підняти, але лапи ще продовжували безцільно гребти.

Прокинулась Антоніна Петрівна від холоду. Вона відкрила очі, але нічого не побачила, було темно і тихо.
"Де це я? Чому так холодно?" Спробувала підняти руку і завмерла від жаху - кругом була вода. Невідомо скільки пройшло часу, але стан  заціпеніння змінився спокоєм, а з ним прийшла і здатність мислити. 
"Ну що ж, Тоню, відмучилась, відгостювала" - подумала з деяким полегшенням, - "Не треба буде кожен день йти на цю Голгофу. Хай інші несуть свої хрести, а я свою карму в цьому житті вже відпрацювала. Життя вийшло з води, в воду і повертається. Це тільки люди пустині могли таке придумати, що воно вийшло з пороху і стане порохом".

"А що далі?" Вона знову відчула холод, про який і забула під впливом більш сильних почуттів, але зараз він все більше давав про себе знати. "І тут муки і нема спокою? Це вже зовсім несправедливо".
Раптом Антоніна Петрівна все згадала. Це ж ванна. Скільки ж часу вона тут пролежала, що аж вода вистигла. Вона швидко вилізла з ванни, загорнулась в халат і кілька разів клацнула 

вимикачем. Ніякого ефекту. "Знов лампочка перегоріла". Вона вийшла в кімнату, ввімкнула світло і подивилась на годинник. Була третя година ночі.

"Чи повечеряти, чи вже сніданку дочекатись?"
Спати їй  не хотілось, чекати голодній до ранку теж, тож вона пішла на кухню готувати свою вівсянку і чай.
"А що це мені таке наснилось, ніби я маленьке цуценя і тону в воді. Чи це засторога, щоб не засинала в ванній, чи відповідь, за що так страждаю?"

Її сестра була на чотири роки старшою, і ходила вже в школу. Стежка до школи йшла через колишній цвинтар, де вже давно нікого не ховали, та й хрестів майже не було, лише на краю  стояв великий дубовий стовп від хреста, весь почорнілий і похилений. Ну і ще пару менших в різних місцях.
Якось, повертаючись зі школи, вона почула в кущах жалісне пищання. Дівчинка пішла на звук і побачила там двох маленьких собачат. Одного взяла собі, а інше забрала двоюрідна сестра, що жила неподалік.