Глава 3

Глава 3

Олівія крутилася навколо себе, не розуміючи, як її сліди могли ось так просто взяти і зникнути? Жодного логічного пояснення тому не існувало. Та ще й картинка навкруги змінилася, дівчина точно пам’ятала, що дерева інакше росли, і кучугур цих раніше не спостерігалося. Капець! Це ж треба бути такою неуважною!

Олівія зазирнула в телефон, ну звісно! Мережа відсутня, а значить ні подзвонити, ні інтернетом скористатися.

- Чудово!

Що ж, стояти на місці не вихід. Вирішила довіритися своїй інтуїції і піти в той бік, з якого їй здавалося вона прийшла.

Ходити по такому снігові було не так то й легко, враховуючи, що доріжки тут точно ніхто не розчистить. Власні сліди відшукати не вдалося, а від стежки і натяку не лишилося, складалося враження, що дівчина взагалі тут і не з’являлася до цього. Довго вона так блукала лісовими коридорами, вже аж втомилася. Глянула на годинника, минуло ще півтори години, а в неї жодних успіхів. Шкірою почали бігати мурахи, і не від холоду зовсім, а від усвідомлення того, що Олівія остаточно заблукала. Скоро вже темніти почне, а вона, вибачте, сама в лісі, де й хижаки можуть бути. Добре, хоч запальничку на всяк випадок носить з собою в сумочці, спробує вогнище розвести та, можливо, пощастить, і вона не замерзне за ніч. Думки в голову почали лізти не найкращі. Дівчина не з лякливих, але не хотіла б вона на Різдво, що вже через декілька днів, зробити рідним подарунка в якості пошуків з поліцією її замерзлого тіла. Тьху! Про ще це вона думає? Так, треба зібратися з духом і вирішити, куди краще все-таки піти. Знову почала вивчати місцевість, уважно роздивляючись все навкруги, аж ось, неподалік від себе побачила чоловічу постать. Незнайомець то присідав до землі, то знову вставав і відходив в інший бік, наче щось вимірює чи шукає.

- Агов! - Олівія погукала чоловіка і швидко ринула до нього. Де тільки і сили ті взялися, добігла мабуть всього за десять секунд.

- Доброго дня! - дівчина ледь говорила, намагаючись віддихатися. Чоловік повільно і неохоче до неї розвернувся. На вигляд йому було років двадцять п’ять - двадцять сім. Високий, русявий, з гострими рисами обличчя, а шкіра світла-світла, зате очі неймовірні, навіть не блакитні, а справжнього синього кольору з темними вкрапленнями. У Олівії аж подих перехопило! Ніколи вона не бачила таких. Одягнений незнайомець був досить дивно, вірніше дивним виглядав його плащ: довгий, темний, наче з середньовіччя якогось. В одній руці він тримав щось подібне до кулі, яка то світилася, то переставала, то знову запалювалася і знову припиняла. Дивина та й годі!

- Чого тобі? - голос низький, небезпечний, з легенькою хрипотою. Але тон, яким він запитав одразу ж перекреслив всю зацікавленість ним.

- Вибачте, не хотіла вас турбувати. Просто я заблукала і подумала, можливо ви мені допоможете? - дівчина вирішила не сперечатися і спробувати не втратити свій мало не єдиний шанс на порятунок. Незнайомець повільно, згори донизу оцінив її прискіпливим поглядом, потім різко зазирнув прямо в очі і сухо відповів:

- Ні! - відвернувся і далі почав щось роздивлятися попереду.

- Що значить ні? Ви не знаєте як чи просто не допоможете?

- Просто не допоможу.

- Це ще чому? Важко чи що? І поверніться, будь ласка, я ж з вами розмовляю! - Олівія вже не витримала такого нахабства і підвисила голос. Але це спрацювало, непривітний чоловік таки розвернувся до неї і знову затримався на очах. Ох і погляд у нього вбивчий, ніби він зараз сам закопає її в сніг.

- Невже ви не розумієте, що я можу тут загинути? Напередодні Різдва! Будь ласка, вкажіть мені вірний напрямок, як вийти до головної дороги або вже хоч до якогось поселення і я спокійнісінько собі піду та не буду вам набридати. - Олівія намагалася приборкати свій норов і знайти спільну мову. Але незнайомець нагородив її лише хитрим поглядом і лукавою посмішкою. Красивою, до речі, але лукавою.

- До найближчого поселення тридцять кілометрів. Хочеш – іди он туди, - він ліниво махнув рукою в бік і почав вдивлятися в кулю, що тримав на долоні, яка знову загорілася золотистим сяйвом.

- Як тридцять кілометрів? А до дороги?

- А до дороги десь аж п’ятдесят.

- Почекайте, але я не могла самотужки стільки пройти. Я всього лише близько чотирьох годин в лісі!

- Ну, значить тобі не пощастило. Мені вже час. Не скажу, що знайомство видалося приємним. - Чоловік наче як зібрався піти, але потім знову розвернувся до Олівії і задоволеним голосом промовив:

- Забув сказати, тут неподалік замок Напівхолодного, і він любить нічні прогулянки, тому на твоєму місці я б швиденько звідси забирався. Ну, все, бувай! У разі чого, я попередив. - Незрозуміло, що він хотів зробити далі, але шокована Олівія не могла так просто його відпустити. Дівчина миттю кинулася вперед і встигла схопити невігласа за руку:

- Куди це ти зібрався?! – коли той знову на неї глянув, її аж морозом огорнуло. Погляд такий холодний, такий колючий, пронизав до самісіньких кісток.

- Ти що, взагалі з глузду з’їхала? Смерті забажала, чи як? - від його суворого тону хотілося крізь землю провалитися. Олівія ледь втрималася, щоб назад не відступити. Але ж ні, стояла на своєму, гордо піднявши голову:

- Не знаю, хто такий цей ваш «Напівхолодний» і чому я маю від нього тікати, але від тебе точно нікуди не дінуся. Хочеш мене здихатися, відведи або в якесь тепле місце, або хоча б виведи до головної дороги, інакше я не відчеплюся від тебе!