40

СНІЖИНКА 

Прокидаюся від гулу телефону. Одразу виявляю, що на мені ще одна ковдра, а на тумбі повна склянка води.

Спрага дійсно висушила вуста. П'ю... А потім беру ґаджет.

Брат написав, що мати виставила всі мої речі за ворота, в торбі. Здогадуюся, що  йому доповіли його батьки. Я не знаю, чи радіти цьому, чи ні, всередині якось пусто – ніякого хвилювання щодо її вчинку. Те вбрання й речами важко назвати, але ж вони мої... Та я не думаю про це. Але й не відповідаю.

Підіймаюся з ліжка.

Ковтнути усе ще не можу. Йду до ванної кімнати. Душ... Потім – у кухню.

Чайник закипає за хвилину. Заливаю чашку з пакетиком ромашки, читаючи записку від Олександра. Спершу не надаю їй значення – маю нагоду втекти, ключі є, а отже й двері відімкну, – та мозок крутить інше: до лікарні.

Я не хочу. Боюся! Я ж ніколи там не була, завжди лікувалася вдома! Але його лекції про здоров'я... як і слова "тебе проведуть"... "навчись приймати допомогу"... "користуйся"... та найяскравіша "не тримаю".

Це все не правильно. Не так! Я не маю  існувати за його рахунок!!

Цукор – одна ложка...

Вчорашній дзвінок батька справив враження про мене не як про вдячну доньку. Мені соромно перед Олександром й досі.

Беру чашку. Йду до вікна. Дивлюсь на столичні вулиці. Ще в шкільні роки була в Києві. У зоопарку. Класом відвідували... 
В якій частині столиці я зараз знаходжуся – не знаю. Але, якщо увімкнути онлайн-карту, можна побачити своє місце перебування...

Але думки повертають до лікарні.

Мене чекатимуть. Дідько! Він навіть про це попіклувався! Чужий для мене чоловік, піклується про мій спокій, одяг, і здоров'я. Для чого це йому?

Беру канапку. Але перший ковток і... 
Відкладаю, на блюдце.

І все одно в тілі присутнє хвилювання. Воно вже ніби навіки зі мною!..

Ні. Я маю навчитися виживати сама. Чомусь підриваюся. В передпокій. Чобітки, куртка. Руки в кишені по інерції – гроші, що дала пані Оксана і... Паспорт? Мій ID.

На мить ціпенію, адже це він поклав мені пластик в кишеню. Подумки дякую йому, але більше не зволікаю: за кілька хвилин я гучно бахкаю вхідними дверима квартири...

На вулиці не вітряно й не морозно, хоч і холодно. Йду з двору сучасних багатоповерхівок до дороги. Там –повільно, тротуаром... За роздумами не слідкую за шляхом, але зупиняюся навпроти перехрестя.

Очі шукають невідомо чого, поки серце волає "повернися".

Стою так не знаю скільки. Люди проходять повз, а я ніби вклякла. Думки хаосом.

Вперше піддаюся  не страху. Бажання бути вільною, незалежною, більше не керує. Перемагає здоровий глузд, і я повертаюся назад. Але до його лікарні. Пішки. Бо кошти не брала.

Мене помічають одразу, як тільки заходжу в середину. Годинник, що на стіні навпроти, показує 10:15.

-Доброго дня! Ви Сніжана?

Киваю.

-Мені доручено вас зустріти та провести до сімейного лікаря. Прошу, йдіть за мною.  

Тетяна – її ім'я на бейджику – веде мене до  гардеробної. Залишаю пуховик. Далі – коридором до ближнього кабінету, де просить зачекати в черзі.

Сімейна клініка зовні невеличка будівля, та всередині безліч кабінетів і невеличких коридорчиків. Я її зовсім іншою уявляла...

Роззираюся, поки чекаємо.

Вже за декілька хвилин я підписую бланк у кабінеті. Ще десяток хвилин забирає огляд.

Відповіді на питання лікарки пишу у нотатках ґаджета. Вона читає і кожен раз дивує.

-Ви жили статевим життям? - На це питання волію не відповідати, але мить подумавши, пишу, як є.

-Ви не розмовляєте з народження?

Мотаю головою і прописую повну відповідь.

-Можу порадити та направити вас до гарного спеціаліста – психолога та психіатра...

Але я спішно заперечую. Не бажаю. Я знаю, що тоді стоятиму на обліку у них, а мені цього не хочеться. Це, як клеймо.

 На її обличчі проступає збентеження, та зрештою вона пише...

-Вам потрібно пройти ось цих лікарів. Не хвилюйтеся, у нашій лікарні ви це зробите швидко, а головне якісно. - Пояснює причину і відпускає з обхідним листом.

Іду. Приреченим ягням...

По всіх кабінетах мене водить Тетяна. Останній – жіночий – маю пройти без неї.

Зупиняюся перед дверима. Серце калатає нещадно, страх посилюється, а руки німіють. Я ж ніколи раніше не...

Але завершення своїх думок не чекаю. Набираю повні легені сміливості і штовхаю двері. Однак... Завмираю. Одразу. Коли бачу, хто за столом.

Я не те щоб не очікувала його побачити, я ж... навіть не уявляла, що він... жіночий лікар!

Це ж... не навмисно сплановане? Чи, все таки...

Мої очі самі знаходять те страшне крісло, поодаль, за ширмою, і моя уява... на швидкому гортанні, показує мені всі його... "прийоми".

"- Я вас проведу до Олександра Олексійовича. У нього якраз немає прийому, тож він швидко вас огляне." - В голові голос Тетяни. А слідом оте останнє слово "огляне", ще тричі на повторі...

Олександр Олексійович... Огляне... Той, хто оглядав мої синці. Той, хто, в моїй уяві, і близько не мав би бути гінекологом... зараз переді мною!