39

Під ранок таки заходжу до Сніжинки в кімнату. Тихо. Аби не розбудити.

Дівчина спить загорнута у ковдру по вуха.
Беру термометр із тумби поруч і обережно прикладаю їй до скроні. Хвилина – 37,8*.

Прекрасно, ма..! Це означає, що звечора була за 39*.

Вона ворушиться. Здригається. З заплющеними очима кутається у ковдру ще більше. Скроні помітно мокріють.
Видихаю стиха: отже температура спадає.
Я непомітно виходжу з її кімнати, йду в свою. Беру ковдру й повертаюся до Сніжани. Обережно вкриваю. Виходжу, щільно зачинивши за собою двері.

У кухні ставлю чайник. Сам – поглядом у вікні. Але бачу власні думки, а не ранкове місто.
Навіть не чую свистка, лише коли повернувся, звертаю увагу на чашку з заготовленим пакетиком.

І все таки, варто скористатися цим.

Канапки залишаю на столі із запискою "В лікарні бути вчасно!". І йду...

-Як прийде Таня, скажете, що я її чекаю. - Даю вказівку на рецепції одразу при вході в будівлю.

Відповідей ніколи не чекаю, знаю, що почують і без поглядів у вічі. 
До 10:00 роблю обхід, та зосередженість не там, де потрібно — вона вся зі Сніжинкою. Злюся сам на себе, бо навіть рецепт вагітним не можу виписати, щоб не прочитати тричі, а то й більше, їхні скарги описані власноруч!

-Де Таня? - Запитую свою помічницю, коли та принесла ще кілька нових облікових карток.

-Вона на рецепції. Щойно явилася. Дома якісь негаразди з дитям, казала. Я зараз скажу їй, щоб забігла.

Киваю. Нервую. І розумію чого: боюся, щоб  Сніжинка не втекла від мене. А ще... смішно... згадую її смачний плов. І давлюся слиною.

Тетяна заходить вже за кілька хвилин. В руках тека з виписками, але мені не до них. Даю настанову зустріти й провести Сніжану по всіх вузьких спеціалістах під приводом необхідності медичного огляду для підписання декларації.

-А якщо вона відмовиться?

-Таню!.. - Ледь не зриваюся на ній. Спиняюся вчасно. - Скажеш мені. Напишеш. На вайбер.

Працівницю відпускаю. Свій наступний огляд проводжу детальніше нікуди – осмислюю кожне слово пацієнтки, перш ніж занотовувати. А коли вона виходить з кабінету, прошу вибачень у наступної по черзі і йду до Віктора в кабінет УЗД.

Пересвідчившись що той сам, сміливо заходжу. Аж до вікна. Не дивлячись в сторону друга.

-Пф-у-у...- Видихаю напругу.

-Перепрошую, та тут оглядова для вагітних панянок. А ви – пан.

Хм, теж мені жартівник.

-Гроші за резинки не віддам. Ти мені каву винен.

-Віть!.. - Видих... Злість нерви довбає, що дятел, а він ще сарказм кидає. - Я не в тому настрої щоб твої жарти сприймати.

На його допит що сталося, не можу нічого розповісти. Зітхаю лишень...

-Не знаю. Не можу пояснити. Хвилююся. Просто.

-Якщо через Олену, то не гай свого часу. У неї на особистому фронті все гаразд і до тебе вона не повернеться.

Повертаю голову на звук. Не очікував почути такого від нього.

-Вчора у кав'ярні з одним жолудем бачив. - Його відповідь на моє німе питання.

-А Маша? - Бентежусь.

-Без дитини.

-Коли???

-Після того, як ти пішов, ми з колегами... продовжили у "кахе".

-Умгу. - Дивую, хоч не мав би. - У мене... - Хотів сказати, що проблеми в житті, що Сніжинка на голову звалилася, як банний лист на п'яту точку, але... Язик не повертається ляпнути зайве. - Справи, вибач. Пацієнти. Пішов я.

-Йди. Ти. - Віктор зітхає не важче мого. І гукає мені в догін: - Завтра аванс отримаю, гроші поверну! - Але я чую ще його одну його тиху фразу: ‐ якби тільки ще "захистами" лікарня забезпечувала, то б проблем не знав.

А я б, щиро кажучи, залюбки помінявся б із ним проблемами!..

В кабінет повертаюся вчасно. Тих десяти хвилин вистачило на перезавантаження мозку. Нібито. Запрошую останню ранкову пацієнтку до себе. Огляд роблю нашвидку, ні скарг ні нарікань не має, тож... вільна!
Нагадую про термін явки в пологовий і відпускаю. Але вже в наступну мить чую стук у двері знову.

-Так! - Гукаю, щоб почули. Вносячи останні виписки в базу даних пацієнтів, не дивлюся на двері одразу. Але бічний зір вловлює юний переляк, і мене просто таки ступорить. Навіть мозок спазмує.

Повертаю голову до неї. Вільно. Намагаючись не видати свого збентеження. Та тіло зраджує мені – тремоло заволодіває моїми пальцями, а там й руками.

Як хлопчисько ховаю їх у кишені медичного костюма. Поки уява знущається над психікою, малюючи перед очима все те, що не мало б викликати такої реації у звичного, до подібних оглядів, чоловіка.

Судомно ковтаю і ніяк не відведу від дівчини погляду. Ох і... Тетяна! Бо ж вказівку привести дівчину до мене не давав!..