38

ОЛЕКСАНДР

Дідько, та вона — як зляканий равлик, ледь що, і голову в плечі! 

Її телефон засвічується – невідомий номер прагне бути почутим. Дивую.

-Візьмеш? Слухавку. - Киваю на ґаджет, що на ліжку.

Сніжана підходить несміливо. Дивиться на номер, який я вже запам'ятав, ніби вивчає його, а не збирається відповідати. А потім переводить зір на мене, ковзнувши поглядом у бік дверей.

-Я не вийду. - Якась ревність бере мене і я залишаюся. Поспішних висновків не роблю, просто бажаю знати. - Вмикай гучномовець.

Вона бере смартфон, повільно проводить пальцем по сенсору. а за мить я вже чую справжню  чоловічу матерщину, без гальм.

Я в ступорі конкретно! Бо це – батько дитині. Дівчині! Той, хто мав би захищати – б'є словами болючіше ляпасів. Щоб добити?

Не витримую її німих сліз й намагань щось з себе витиснути. Це – дно моїх уявлень про її рідню.

-...Ти мене почула? - Звучить на іншій стороні зв'язку після десятків погроз у разі неявки до дому сьогодні.

Без дозволу забираю у дівчини з рук телефон. І відповідаю замість неї. Без вітань.

-Вона вас почула. А тепер почуйте мене...

-Ти хто такий, синок!?! - Мене переривають. Нагло, грубо, безпардонно.

- Як я вже сказав вашій дружині хто я! Майбутній чоловік Сніжани. Не розумію, як така розумна жінка, могла про це забути?.. - Видихаю коротко. Нерви, за шкалою Ріхтера – на піку. Стримую себе з усіл можливих і неможливих сил, аби не гаркнути у відповідь. - На майбутнє прошу підбирати слова при розмові з донькою. Вона не заслужила такого ставлення до себе.  До вього, їй не приємно чути від вас добірну лайку. Як і мені, власне...

Та мене знову перебивають – криють матом разом з обіцянкою розправи...

Вимикаю телефон. Впевнений, що ця людина в такому ж стані, як його жінка сьогодні при зустрічі з нами.

-Тримай. - Віддаю Сніжані. - Вибач, що змусив це слухати.

Мені не соромно, але не їй – бачу це. А ще бачу біль, про це свідчать швидкі ріки обличчям.

Кладу сорочку їй на ліжко. Що ще сказати – не знаю. Сам ніби щойно розмовляти розучився...

-Сніжано... - Та вона бистро щось пише в нотатках телефону і дає мені читати.

"Відпустіть мене. Я поверну все, що винна..." - Не дочитую. Зітхаю й відкладаю ґаджет на полицю поруч. Спираюся стегнами на письмовий стіл.

-Гаразд. Давай я тобі поясню чому ти тут. По перше, я не звик кидати напризволяще... А тобі потрібна була допомога. А по друге... 
Просто навчись приймати допомогу, коли тобі її дають. Користуйся, поки можливо. А якщо захочеш піти... Хм. Я не тримаю. Але не в ніч, Сніжано. Не з гарячкою і кашлем, та ще й у мороз!..

Дивлюся на її невизначеність – розгублена.

-Сорочка – для сну. Зміряй температуру і лягай спати. Нічого не бійся. Я не турбуватиму. – Останнє Кажу для того, щоб не науявляла зайвого про мене. Все таки презервативи справили враження, впевнений.

Але вона бере ґаджет в руки і знову починає щось писати. Мені видно екран її телефону і я навіть встигаю прочитати:
"Для чого ви купували пре..." , а потім одним виділенням видаляє.

Ховає телефон за спину й мотає головою, так і не глянувши мені у вічі.

Кусаю себе за щоку аби втримати сміх. Все так, як я і думав.

-Ну, нічого так нічого. - Роблю висновки вслух, для неї.  І йду з дитячої...

Та будучи у своїй кімнаті, знову телефоную Вітькиному хакеру і диктую вже номер її батька.

-Гаразд Олександре Олексійовичу, зробимо. - Сміється з моїх прохань. Але знаю – дізнається все, що й не варто.

Доньку набираю останньою, і нарешті відключаюсь думками від усієї метушні...