37

СНІЖИНКА

Йду до кімнати. Я все ще під враженням, повністю спантеличена його діями – оглядом. В моїй голові все плутається. День, від самого початку, був  щедрим на емоції і надто довгим, а тут ще й таке... за столом.

Моя уява змалювала мені все до найменших подробиць! А все через от той "захист". У моїх думках він псує йому образ святого.

Та в кімнаті на мене чекає незвичайний сюрприз: два пропущені дзвінка, пів години тому.  Відкривши месенджер, бачу ще і повідомлення з батькового номеру: він називає мене злодійкою і погрожує розправою щойно я з'явлюся дома.

Отже, мачуха вже встигла подзвонити батьку й наплести йому казна-що, а той знову вірить і  "чихвостить" мене.

Сльози навертаються різко. Ковтати – не вдається. Кашель – важкий, глухий... Біль спазмує трахею.

Пишу батькові, що не я крала! Що я лише хотіла зберегти! Що це все Вона!.. Але у відповідь – зловісне мовчання...

Набираю повідомлення вже братові, щоб він посприяв хоч якось! Тітка з дядьком не сліпі, вони ж бачать ту зміюку, і в селі всі про неї все знають!  

Та брат майже одразу відписує:

"Я тебе попереджав. Тепер на життя хай тобі дає твій мажор. Не пиши мені більше."

Телефон – хочеться жбукнути, вимкнути, або викинути зовсім! Бо подзвонити – це лише слухати! А писати... Що писати? Що він не мій? Чи, що я не винна?.. Скільки разів, щоб вони повірили? Чи, що хотіла зберегти  кілька нулів на картці батька аби їх не витратила та горгона? Чи те, що я постійно гостюю в курей, поки батька дома не має?

Хто мені повірить? Якщо в мене жодних доказів! Навіть телефон залишився у її недоладних руках!

Невже моїх страждань їм всім замало!? Невже я тепер не матиму ще й дому? Не матиму того знізда, де мама навчала мене бути сильною?..

Без сил падаю на ліжко, зариваючись носом в подушку. Але мені навіть поплакати не дають – Олександр стукає у двері.

Кілька секунд знаходжусь в роздумах чи відчиняти. Але ж я у його домі і хіба це ввічливо – не відчинити..?

Витираю сльози. Насухо. Знаю, що рішення зопалу приймають, але мені доведеться його зробити. Уже сьогодні. Благати, щоб відпустив.

Переводжу подих і відчиняю, різко. В цю саму мить виникає сильне бажання послати його з цією бісовою опікою!
Проте, зустрівши його погляд, я втрачаю віру у свою рішучість.

Олександр стоїть з сорочкою в руках. І дивиться на мене проникливо, гостро...

-У тебе щось сталося?

Його питання... 

Знову навертаються сльози. Закушую губи, але спинити їх вже не можу. З запізненням у кілька мить, мотаю головою, змахуючи вологу зі щік.

-Тоді чого ти плачеш?

Дивлюся йому у вічі. Довго. Та зрештою переводжу погляд на сорочку, очима запитуючи "що це".

-Сніжано... Я не відступлю. - Його рука, одна,  на моє плече, інша – на дверну ручку, прочиняє двері ширше і входить до мене в кімнату...