36

ОЛЕКСАНДР

Це якийсь треш, а не день, їй Богу! Мені не вдається вмовити її відкрити рот!

- Давай, не випробовуй мою терплячість. Боляче не буде. - Підмигую цьому впертому, недалекоглядному бурундучку. Хоч із цієї ситуації сміливо можу визнати – це її перший крок до успіху навчитися  казати "ні".

Нарешті вона це робить.

-Ширше. - Прошу, і роздивляюся всю її "красу".

-Ох, йо... - Слів нема. Одні епітети та лексикони.

- Та тут навіть ліхтарик не потрібен! Я боюся навіть уявити, як тобі зараз.

Сварити не хочу, бо ще знову налякається, як мале дівча. Натомість встаю та йду по ліки. Беру все необхідне і кладу на стіл перед "партизанкою", пояснюючи що є що, та скільки разів на день приймати. Дівчина зрідка киває й густо червоніє – мені на забаву.

- ...Смоктатимеш тричі на день. Цей несмаколик, при гарячці. А цим – полоскатимеш. Пропорції напишу. - У її записнику розписую лікування. А заодно пишу адресу своєї лікарні.

-Зараз спробуй поїсти і в ліжко. Завтра, о десятій, поїдеш за цією адресою. Кошти на таксі я тобі залишу. Ключі від квартири будуть в ящику тумби... Тебе зустрінуть й проведуть до сімейного лікаря.

Вона – непевно мотає головою. Я – ковтаю сміх, бо дівочий зір зараз трохи нижче мого торсу, а рум'янець не сходить з обличчя.

- Так! - Наполягаю. -  І не сперечайся. Заодно підпишеш декларацію з лікарем. Без неї тебе не оглянуть.

Та Сніжинка хмурить брови, явно мізкуючи уже про підписи.

Пояснюючи наслідки її непослуху, роз'яснюю суть самої процедури та необхідності огляду у ЛОРа. Прошу, щоб все таки поїла, і сідаю на стілець сам.

-Твоя кімната та, що ліворуч, - схиляю голову до відповідного плеча, ‐ моя – та, що праворуч. Кілька днів. - Дивлюсь з-під лоба на неї, а мовлю швидше для себе.

Вона ж зовсім несміливо, з опушеними повіками знову бере виделку до рук і я замовкаю, даючи можливість їй зосередитись на страві.

Складаю посуд в посудомийку, коли в кишені знову вібрує телефон. Згадую, що дзвонила Маша. Витираю руки рушником і приймаю виклик.

З донькою у нас була умова, що читатиму їй щовечора перед сном, навіть на відстані, тож прошу у неї вибачень за скинутий дзвінок і йду до її кімнати по книгу, коли думка прострілює геть не по темі: ми не купили Сніжинці домашнього одягу.

-Мишеня, давай я тобі перетелефоную за кілька хвилин, добре? Я дещо забув зробити. - Маша по дитячому ниє, але відпускає, і я швидко передивляюся одяг у шафі своєї кімнати, в пошуку підхожої сорочки для дівчини.

Але ж мене й мучить її стан! А ще – її густий багрянець і от той нажаханий погляд на моїх штанах... Від цього навіть відчуваю легке збудження.

Та під дверима дитячої вловлюю глухі схлипи. 
Дідько, що вже сталося що вона плаче?

Чи порушувати її кордони зараз ніби й недоречно, та чоловіча впертість докопатись до істини править свідомістю, я – стукаю.

-Сніжано, дозволиш увійти? - Кілька секундну тишу прошує різкий розмах дверей і на порозі переді мною стоїть вже не перелякана дівчинка, а рішуча до дій жінка...