35

СНІЖИНКА

Неквапливо накладаю на таріль плов.

Чомусь руки трусяться аж до знемоги! Хвилювання знову здибило нерви, в середині – до нудоти.

Ставлю перед ним.
Собі – трішки. Не знаю, чи зможу їсти впринципі, горло розпухло страшенно.

Сідаю, навпроти. На диван. Під його погляд, який зараз просвердлює в мені дірку.

Беру виделку до рук та їсти не поспішаю. Нерви ще не відпустили. Чомусь в уяві, який він п'яний? Але бачити такого точно не бажаю.

-Сніжано, ти це серйозно?

Очі таки здіймаю, з відчуттям провини.  Він – Кидає погляд у мою тарілку, коротко.

Киваю.

-То казка "Три зернини для попелюшки" це про тебе? - Та він знущається!.. Але я скупо усміхаюся у відповідь. Вперше, для нього.

- Ти де навчилась так смачно готувати? - Його брови – вверх.

Беру ручку, пишу відповідь у блокноті: "ґугл навчив".

-Цікаво. А мені завжди здавалося, що краще мами, ніхто смачніще не приготує. Думав, що смачно, тільки коли досвід за плечима...

Мені звичайно приємно це чути, але й не звично водночас, бо мачуха завжди казала, що мою "страпню й собаки не їстимуть". Хоча "потай" все з'їдалося ще до початку нового дня... Шкода, що вона на батька має вплив, так би він її не терпів...

-А сама чому не їси? - Вичікувано дивиться на мене.

Берусь за столове приладдя і я...

Жую довго. Ковтаю крізь сильний біль. Ледь втримуюсь аби не поморщитись. А Олександр вже за мить підривається з місця, з незадоволеним виразом обличчя, і йде з кухні.

Я... н-не знаю, як його розуміти..? Що сталося такого, що він так зреагував?

Він приходить з підозріло дивною штуковиною у руці й сідає біля мене поруч.

Цей емоційний неспокій мене доконає! Але не хвилюватися поруч з ним, мені не вдається. "Захист" все ще перед очима.

Суворий – прицільно розглядає моє обличчя збоку. А я боюся  поглянути навіть на те, що в його руці, не кажучи вже про чоло...

З його вуст звучить грубе "відкривай рот". 
Мотаю головою. Беру ручку і пишу зізнання: "мені болить горло."

-Я здогадався.

На мить завмираю, але виводжу на папері "я соромлюся". В цю саму секундну гуде його телефон, та мої сподівання, що він відволічеться від мене – марні. Олександр скидає дзвінок вправним рухом пальця.

-Я розумію. - Відказує. Мені.

Я знову хапаюся за блокнок: "Може, не сьогодні?"

-Завтра може бути пізно. - І слідом, - Сніжано ти ж розумієш, що тобі цього не уникнути?

Хочеться відповісти, а не писати. Та він торкає моє підборіддя двома пальцями, змушуючи повернути до нього голову, і я вже дивлюся на його нерівні дві горизонтальні зморшки на чолі.

-І ти розумієш, якщо це буду не я, то обов'язково буде хтось інший. І ти так само будеш соромитися. Але й коритися! - Він хижо всміхається. - Давай, не випробовуй мою терплячість. Боляче не буде.

Чорт!..

Корюся. Відчуваю, що все одно доведеться...