34

ОЛЕКСАНДР

Додому їду з думкою про неї.   З колективом не пив. Чарівна фраза "я на авто" діє безпомилково.

Припаркувавшись, зиркаю на вікна – у кухні тьмяне світло. Згадую, що їсти дома взагалі нічого. Сам себе лаю за необачність – дівчину голодну залишив...

Микитую швидко. І йду в крамницю сусіднього будинку. Маю взяти хоч щось їй до вечірнього чаю, а собі до сніданку.

Затарившись продуктами прямую додому.
Ще у ліфті в ніздрі вдаряє запах чогось смачного. Комусь явно пощастило мати вдома вправну господиню. Посміхаючись думкам ковтаю слину, бо ті канапки які щойно їв, ні в які порівняння з нормально приготовленою їжею...
Та щойно прочинивши двері, розумію, що аромати саме з моєї квартири.

Шоковано завмираю. Думку про повернення Олени відкидаю, вона б не дзвонила в такому випадку... Хоча, бог знає, що в голові тієї жінки...

-Сніжано? - Гукаю вглиб коридору, застигши з ключами в руках. На мить здається, що я помилився поверхом. 

Дівчина  виходить з моєї кімнати.  Одягнена у светр, який ми їй сьогодні купили, і нові джинси. 

Я все ще у вхідних дверях. Тримаю їх відчиненими... Проходжусь по ній поглядом з ніг до голови. І думаю: що це, в біса, таке? Чи вона мені на вдачу, чи на моє... щастя!.?

Та слів нема. Розгубив! Бо ще ніхто мене такими ароматами не зустрічав. Маму до уваги не братиму...

Сніжана соромно опускає очі, від чого я ніби отямлююся, заходжу в коридор квартири й зачиняю за собою двері.

Роззуваюся навмання. Пакет продуктів – на підлогу. Ніяк не можу відвести зір від цієї... блакитноокої згуби.

-Якщо чесно, я не думав, що ти... - Зір мимохідь чіпляється за комаху над нею і я не думаючи ловлю її над головою дівчини. Поки вона притискається до стіни, в очікуванні ляпаса...

Чорт...  Видихаю... Вдруге і втретє.

Як я міг про це забути, хрін його знає!

- Сніжинко, ти чого? - Питаю стиха, торкаючи її плеча.

Дідько, я навіть не знаходжусь, що сказати!

-Я... Ось... - Тримаю в долоні перед нею те, на чиє життя замахнувся.

Вона нарешті розплющує очі, але втягує ще більше голову в плечі.

-Вибач, що налякав. Не хотів, їй Богу! - Лаю подумки себе на чому світ стоїть! А вона – схлипує, і по щоці її скупа сльоза.

Від "радощів"! Ма..!

Ступаю до неї.

-Сніжано. - Обережно обіймаю дівчину за плечі. - Пробач мене. Чуєш?.. Не чекай від мене того, чого завжди боялася... Просто... повір. Мені. В моє слово. Повір в те, що поруч з тобою зараз будуть інші люди. І ніхто з них тобі не заподіє шкоди. Фізично. А... словами ти й сама зможеш, я впевнений в цьому. Варто лише захотіти, постаратися! Чорт, я ніби й лікар, а слів, щоб заспокоїти тебе, ніде взяти! - Сміюся з себе, та сміх мій більш гіркий, ніж був коли небудь до цього моменту...

-Ходімо їсти твою смакоту, бо в мене слинки котяться від цих ароматів. - Я відпускаю дівчину, і вже без зволікань, навіть хутко, знімаю з себе пальто. Боюся, що схолоне...

У кухні Сніжинка ніяковіє ще більше ніж будь-коли. Ховає руки в кишені штанів. Поки я втягую носом шикарні смаки. І зиркаю під кришку казанка.

-Де ти продукти взяла на цю смакоту? Бігала кудись? Чи в сусідок "постріляла"?

Вона боязко хмуриться. Веде плечима й тулиться, в кутку, до холодильника.

-Сніжинко, давай насипай! Або ж я прямо звідси... - Вказую великою ложкою в середину казанка.

Вона боязко киває. Смішна!..

Сідаю за святково накритий стіл. Як в казці, їй Богу! Тут тільки смаженого порося не вистачає! Де вона стільки всього могла роздобути, для мене це загадка!..

-Сніжинко, а оливки й помідори звідки? - Всміхаюся її гостинності й дивлюся напрям вказівного пальця. - В коморці? Я ніколи раніше туди не зазирав, а даремно, як виявилося. Дякую.

Беру до рук виделку і смакую дійсно смачною стравою, подумки сміючись своїй новорічній Знахідці. А коли дівчина сідає навпроти, не можу опустити погляду в свою тарілку, куштуючи зором ще і її...