33

СНІЖИНКА 

Оглядаю квартиру, поки його немає. Затишно. Вся в пастельних тонах. Дитячу впізнаю по рожевих безкаркасних кріслах і тюлю.
Не здогадуюсь, тут і так все зрозуміло по відсутності речей, дитячих та жіночих.

У мізках сперечаються дві думки: одна кричить втікай, інша – чекай. Слухаю першу. Та вже біля дверей мене наздоганяє друга, бо я зачинена на ключ. На два замки. І той другий замок я не відчиню аж ніяк, бо не маю клю-ча.

Мені не страшно. Чомусь. Але лячно, згадуючи кількість "захисту".

Але ж і пуховик... "відпрацьовувати" треба...

Нічого не залишається робити, як привести себе до ладу.

У ванній роздивляюся себе у дзеркалі. Шукаючи Йому виправдань.
Уважний. Шляхетний, ніби як. Щедрий. Чи добрий ще не зрозуміла. Вчинки – ... не знаю! Він, схоже, має мною скористатися на повну, але я зовсім не готова. Страшно якось.

Але ступаю в душ налаштовуючи себе на близькість...

Мотаю голову в рушник, коли чую стук у двері квартири. Завмираю. Світло я ніде не вмикала окрім ванни. В коридорі – вимкнула. А в Олександра є ключі.

Вирішую не відчиняти, поки серце стрибає дрібний "степ".

Одразу за стукітом звучить дзвінок, квартирний. Але я залишаюся на місці. Це не моя квартира, а я в ній не звана гостя, та ще й у халаті господаря.
Однак, навіть одягненою все одно не відчинила б, бо ні ключів, ні голосу.

Слухаю тишу ще довго, та зрештою виходжу з ванної кімнати.

На кухні роззираюся – гарно, чисто, просторо. Світло не вмикаю. Підходжу до вікна. Мимовільно спостерігаю за жінкою у довгому пальто, яка щойно вийшла з під'їзду. Вона озирається, але йде до авто, що припарковане навпроти.

Відхиляюся різко, почуваючи себе тією самою непутньою леді...

Вона – сідає за кермо єдиної автівки і їде, я ж залишаюся на місці, все ще в роздумах.

І все таки... я маю хоч щось зробити для нього у відповідь на його щедрість. Можливо так мене омине доля хвойди...

Вмикаю світло. Дивлюся в кожну тумбу, вивчаючи асортимент круп, залишки овочів, столового приладдя і тому подібне... Найдовше затримую погляд у напівпорожньому холодильнику – їсти хочу, а для канапки геть нічого. Морозильна камера – м'ясо. В голові спалахує геніальна ідея: плов!

Шукаю потрібної тари та приправи, намагаючись не думати про свою участь у його неперевершено геніальних планах щодо мене сьогодні...

Не знаю, що він мав на увазі "скоро буду", бо вже понад півтори години його немає. Страва за 10 хвилин буде готова, а стіл накритий. 
Та я почуваю себе жахливо: в носі – крутить, ковтнути – взагалі неможливо, ще й знобить, як патрану гуску в мороз...

Поки чекаю, приміряю до столу серветки, які знайшла у ящику тумби. Разів тридцять поправила виделки біля розкладених тарілок. Прибрала зі столу і знову виставила келихи під червоне... 

Ні, я того "барвника для настрою" не хочу, краще вже свідомо.

Рішуче востаннє забираю зі столу блаженний напій всіх дорослих, і ставлю графин з компотом. Обійдеться без градусів, впевнена, зможе! І якраз в цей момент чую скрегіт ключа в дверях.

Матінко, рідна, що ж я... роблю?!!

Встигаю вмить забігти у кімнату, де залишила свої речі. Хутко – халат з себе, одяг – на себе! Обійдеться і без десерту!..

Вилітаю з кімнати кулею. Він – з непроникним поглядом по мені. У самі зіниці. Не можу визначити чи бентежний чи сердитий. Але, коли ступаю крок вперед, його долоня різко розсікає повітря – чітко на рівні мого обличчя...