32

ОЛЕКСАНДР

За словами Макара, дівчина чиста "як скло". Має у банку рахунок, на якому, на сьогоднішній день, по нулях. Останній раз надходження були місяць тому з Житомира і сума мене не дивує, лише підкреслює мої здогадки...  На обліку ніде не стояла, а це для мене найважливіше. Сімейного лікаря не має. Офіційно в шлюбі не була. Прописана за адресою, яку ми сьогодні відвідували.

Що ж... можна спробувати і допомогти...

Оплатити білизну я повернувся вчасно.
Взуття і пуховик обрав їй сам, бо страху в очах було занадто, після побачених нею цифер.

Але ж і хороший батько, тримати дівча в селі, без освіти, та ще й без речей. І це будучи при заробітках, якщо це дійсно так. Бо ж, якщо взяти до уваги надходження на її рахунок, то я не певен в цьому на всі сто відсотків. Хоча можливе й таке, що задіяні  родичі малої...

Словом, думок багато, є над чим помізкувати, та не сьогодні. Надто стомився від емоцій.

Після крамниць веду в аптеку. Жіночу гігієну ще ніхто не відміняв, та й мені "гігієна" потрібна...

Сніжана знову втупилася на мене очима птахи Сови.

Зітхаю...

-Що Сніжинко?.. - Її чоло смішно морщиться. - Тобі хіба не потрібні жіночі штучки? - Мить, друга і вона густо багряніє на очах. А потім просить мене очима вийти.

Набираю в легені повітря.

- Ага, - до неї. І одразу до фармацевта: - дайте гігієну дівчині, які напише. А мені десять пачок презервативів.

Юнак йде по "захист", а я відчуваю на собі гострий погляд своєї компаньйонки.

Скоса зиркаю на її страх і бентегу, клацаю язиком на її німе питання, ховаючи в кулак сміх. Веселять мене ці дівочі емоції...

До дому під'їхали біля шостої вечора, а в квартирі були о 18:15.

-Проходь. Будь, як дома. Я за годину приїду.

Вона - хапає мене за рукав. Очима шукає мого погляду.

-Сніжинко, чого ти боїшся?.. - Запитую тихо. -Ти тут сама. Дружини – не має.

Слідкую за її бентегою і розмірковую, що швидше я почну боятися ніж вона розуміти, що їй нічого не загрожує...

-Сніжано, я на роботу. Тут недалеко. У тебе є час щоб прийняти ванну чи душ... Словом, звикнись зі своїм тимчасовим житлом. Я скоро буду і тоді ми... - Замовкаю. Так і недомовивши "повечеряємо". Звучало б надто по домашньому, а я не планую її обнадіювати ще більше.

Вона відпускає. І я йду. Доволі добре спантеличений її реакцією та поглядом. У вічі.

...На роботі швидко знайомлюсь із графіком на завтра. Відвідую юну породілю з немовлям і заходжу до Віктора у кабінет УЗД.

-О, дружбан! - Радіє мені.

Ще б пак! Резинки ж більше ніхто окрім мене не купує на його замовлення!

-Скажи, у тебе коли небудь будуть свої прези? - Фиркаю йому.

Поки він розводить руками, вибачаючись та виправдовуючись, віддаю йому "захист" для оглядів вагітних УЗД. До мене ж лише зараз дійшло, як її очима виглядала сцена купівлі резинок. Уявляю, про що вона  подумала...

-Як Маша? - Запитує, коли шарпаю двері на вихід з кабінету.

-У матері. До п'ятниці. - Озвучую, а сам усвідомлюю ще одну ситуацію, де Сніжинка і Маша в одній квартирі. Ні, варто дівчину завезти до дому покійного дядька, перш перш ніж їхати по доньку.

Ми ще трохи спілкуємося про роботу, та зрештою мій телефон дає про себе знати вхідним дзвінком, тож я прощаюсь з Віктором й виходжу...

-Так? - Хочеться відповісти сарказмом: "люба моя", але вимушено тримаю "яд" при собі.

Олена. Запитує чи я вже приїхав. Скриплю зубами і відповідаю, що не вдома.

-Діжурний сьогодні.

-Як!? - Вона ж...  до мене іскри долітають, шкварчить. - Ти ж казав, що будеш вдома?

-Олено, я казав, що їхатиму від матері до дому, але не казав, що ночуватиму вдома. У мене графік... - Запинаюся. Відчуття легкого дотику до плеча відчуваю крізь щільну тканину пальта. Повертаю голову, домовляючи фразу. - Тож вибач. Побудь ще трохи матір'ю. Бувай.

Можливо я егоїст, але з нею тільки так!..

Світлана, стріляє поглядом на телефон і манить за собою. Озираюся навсібіч від
такої таємності, йду. До дверей вільної палати. А там кривлюсь під звабливі погляди колег, які сидять за накритим святковим столом з чашками "пального".

Схоже, явитися до дому при розумі... ум-м!