30

ОЛЕКСАНДР

-Сніжано, виходь. -Кажу дівчині, щойно запаркувавшись.

Вона запитує хаотичними жестами, а мене це вже нервує.

Повертаю зір, спираюсь руками на кермо і довго дивлюся на неї, доки вона не заспокоюється. Вона мені схожа на малого їжака, який наставляє голки відчувши небезпеку...

Роздивляюся її чоло й довгі вії.  Поки вона вирішує ще й написати...

Про себе всміхаюся цій дівочій насторозі. І мовчки спостерігаю її невизначеність.

Повернувши до мене свою писульку, дивиться благальними очима.

"Нащо я вам?" - Не озвучую.

-Ходімо. - Звертаюся м'яко. Втомою. Пояснювати, а тим більше вмовляти... не маю слів. Та й сил. - Побачиш все сама.

Вона виходе з автівки але затримується біля дверцят. Обіймає себе руками. Роздивляться.

Даю хвилинку. Поки беру своє пальто із заднього сидіння.

-Ніколи не була в торговому центрі? -Накидаю одежину на її голі плечі й повертаю в сторону дверей ТРЦ.

Мотає головою "ні". Я так і не зрозумів "ні" була, чи "ні, не була". Але з питаннями більше не чіпляюся, як і не звертаю уваги на її бентеження, та намагання мені щось пояснити.

Веду до недорогих крамниць з нормальним жіночим одягом. І лише зараз спадає на думку запитати хто їй купував одяг.

"Брат висилав" - пише в нотатках ґаджета у відповідь, приречено йдучи поруч.

-Умгу. - Киваю.

У залі крамниці пропоную обрати собі кілька светрів і джинси, на що вона шоковано кліпає і вказує мені на цінник, що висить на блакитній кофтині.

-Що? - Дивлюся їй у руки. - Вартість?

Вона - киває.

-Дешево?

Мотає головою, юний переляк.

-Дорого??? - Вже дивую. А вона киває "так".

-П'ятсот гривень це дорого??? - Перепитую дивлячись в її шоковані очі.

- Сніжинко... -Запинаюсь. Аби не сказати чого у відповідь, на її рідню. - ...Йди в примірочну. І на ось це, - вказую пальцем, - більше не дивися. Це не надто дорогі речі. Для мене.

Але вона скромна – за чверть години ми купили їй два светра, джинси та білизну. При виборі останньої повеселила її сором'язливісь, і те, як вона люб'язно виставила мене з "жіночої" крамниці.

Користуюсь зручним для мене моментом, міряючи кроками хол  – переглядаю пошту та решту повідомлень в соцмережах. Одне з них від Віктора. Колега просить дещо прикупити йому.  Видихаю. Ці його прохання... Олена свого часу ледь звикла до них.

Та слідом дзвінок від "хакера".

Поповнюю запаси кисню в легенях...
і  відповідаю...