29

СНІЖИНКА

Він повертає кермо – до АЗС. Зупиняється на парковці поруч.

-Сніжано. - Повертає до мене погляд. Я вся – увага. А його долоня... гаряча... на коліно. Моє.

Подих перехоплює вмить. Кліпаю. Раз по раз зволожую губи. Думки – різні. Хаосом!..

- Я сподіваюся на твою покірність. І... - шукає слів. - Не вздумай втікати, словом. Я зараз буду. Візьму нам чогось гарячого.

Видих!.. Дідько, я ж вже побачила в своїй уяві казна що!..

Йде. Залишивши на моїй нозі гарячий відбиток своєї п'ятірні.

Микитую швидко. Надто швидко. Поки його нема.

Він – незнайомець, який рятує мене вже вдруге. І те, що я знаю його ім'я, не означає, що я знаю його, як людину. Але й на бездушного він, начебто, не схожий. Хіба що, цей лікар дуже імпульсивний і... до дідька привабливий!

Поки все осмислюю, грію подихом руки.

І все таки, втікати? Зараз? Куди? В поле? Мій паспорт тепер у нього, впевнена. Варто почекати до столиці. А те, що щойно сталося... Він на покидька не схожий. Це однозначно.

Олександр виходе з дверей будівлі з пакунками. З їжею, мабуть. Хочу ковтнути слину та не можу, біль в горлі надто сильний. Але мені приходиться їсти вже за хвилину, бо ігнорувати наказ " їж " не в моїх інтересах...

З автозаправки виїжджаємо в тиші. Я – знову в роздумах.

-Сніжинко, поживеш у мене кілька діб? В суботу чи неділю завезу тебе в будинок. - Звучить з його вуст. Раптово.

Дивлюсь на нього. Це ж... як? А його сім'я? Що дружина скаже? Він же сам казав, що має доньку!? У якості кого я там буду???

Швидко пишу відповідь у блокноті:

"Я боюся, що ваша дружина нас не правильно зрозуміє і вам буде непереливки. Краще б ви мене відпустили. Я знайду собі житло сама."

-Умгу. - Кутик його губи тягнеться в іронічній посмішці. - Дякую за детальну відповідь.

Ну, зрозуміло – мене ніхто нікуди відпускати не збирається.

Гну голову. Від безвиході. Але подумати про себе мені не дають. Безліч закритих запитань повертають мене в дитинство.

Згадую той день, коли мами не стало. День, коли я не могла ні плакати, ні розмовляти. Мені було всього лише 7років,  а я за мить, тоді, з маленької маминої донечки перетворилася у дорослу дівчинку яка не плаче...

На його питання не відповідаю. Не хочу. Відвертаю голову ховаючи росу в очах...

При в'їзді в місто він звертає до великої будівлі. Здогадуюсь, що крамниці. Не була в таких.

Запрошує йти за ним.

"Нащо я вам?" - Пишу питання, на яке Олександр не дивиться. 
Ще й починає злитися.

Виходжу, не бажаючи провокувати його на гнів. Здається, скільки б я не намагалася залишити вибір за собою, це нікого не хвилює…

Мене знову вкутують у пальто, обіймають за стан і ведуть всередину не питаючи чого хочу я.

Роздивляюся великі зали, почуваючи себе неповноцінною, я ж зараз вигляд маю, впевнена, як голодна мавпа на базарі бананів.

Гну голову. Скоса роззираючись на чоловічі бренди. Куди веде – здогадуюсь, хоч сил заперечити... на нулю.